Несучий смерть. Він вб'є стільки людей, скільки знадобиться. Він позбавиться від нашийника або загине. Кожна клітинка його тіла наповнилася бажанням вбивати, і Річард раптово усвідомив, що викликав магію меча, навіть не виймаючи його з піхов. Магія переповнювала його. Річарду довелося зробити над собою велике зусилля, щоб вгамувати її і заспокоїтися.

Він знав, що, окрім звичайної ненависті і гніву, що виходять від меча, йому доступний і зворотний бік магії, магія білого меча. Сестрам про це нічого не відомо. Річард сподівався, що необхідності просвітити їх на цей рахунок у нього не виникне. Але якщо буде потрібно, він це зробить. Він повинен позбутися від нашийника. Він повинен використовувати і ту, і іншу сторони магії свого меча, а то й обидві відразу, щоб позбутися Рада-Хань. Але лише коли прийде час. Коли прийде час.

Спустилися лілові сутінки, і сестра Верна вирішила зупинитися на нічліг.

Річарду вона не говорила нічого більше запланованого. Він не знав, сердиться вона ще — чи вже ні, але, якщо чесно, це його мало турбувало.

Неподалік виявився струмок, уздовж якого росло кілька молоденьких верб.

Річард відвів туди коней, розсідлав їх, стриножив і довго з подивом розглядав залізні вудила з загостреними краями, схожі більше на знаряддя катування, ніж на кінську упряж. Такі вудила могли використовувати тільки люди, які нічого не тямить в конях, які вважають, що підпорядкувати можна тільки жорстокістю. Добре б їм самим засунути ці залізяки в рот, може, це їх чомусь навчить. Адже для добре вишколеного коня досить легкої вуздечки. А якщо конячка ще й розумна, то і вуздечка не потрібна. Річард з огидою подумав про людей, що заповнюють жорстокістю нестачу розуму і терпіння. Він підняв руку і спробував торкнутися кінчика чорного вуха.

Кінь злякано відсахнувся.

— Он воно що, — буркнув Річард, — значить, за вуха тебе тягали. Не хвилюйся, друже, — він лагідно поплескав коня по вигнутій шиї, — мене тобі нема чого боятися.

Кінь заспокоївся і тицьнувся йому в плече м'якими губами. Річард змінив воду в бурдюках і напоїв коней, стежачи, щоб вони не захоплювалися — інакше був ризик застудити їх. Потім він знайшов в одній з сідельних сумок скребло і почистив тварин, не забувши оглянути їх копита. Річард не поспішав, вважаючи за краще товариство коней товариству сестри Світла. Потім він витягнув диню — подарунок бантаків — і, зрізавши шкірку, розділив її між тваринами. Динячі кірки — улюблені ласощі коней, і вони вперше за всю дорогу злегка пожвавилися. Враховуючи металеві вудила, це було дивно.

Потім, вирішивши, що груди болять занадто сильно, щоб стояти тут і далі, Річард повернувся до сестри Верни. Вона сиділа, підстеливши під себе невелику ковдру. Річард теж розгорнув свою і влаштувався навпроти. Швидше з бажання чимось зайняти руки, ніж від того, що відчував голод, він вийняв із сумки корж і, розламавши його, простягнув половинку сестрі Верні. Потім Річард розрізав диню і теж запропонував сестрі. Вона холодно глянула на нього.

— Це отримано обманом.

— Це отримано як знак подяки тому, хто запобіг війні.

— Можливо, — фиркнула сестра Верна, але диню взяла.

— Якщо хочеш, я першим постою на сторожі, — запропонував Річард.

— Це не потрібно.

Не перестаючи жувати диню, Річард подивився на сестру:

— В Серединних Землях трапляються гончі серця. І не тільки вони. Я можу притягнути скрійлінга. Мені здається, розумніше буде спати по черзі.

Сестра Верна відкусила шматок коржа і, не дивлячись на Річарда, сказала:

— Зі мною ти в безпеці. Спати по черзі немає необхідності.

Голос її звучав рівно, але було ясно, що вона на грані того, щоб розсердитися. Річард в мовчанні проковтнув ще один шматок, а потім вирішив розрядити обстановку.

— Ти тут, я теж. Рада-Хань на мені. Як щодо того, щоб почати вчити мене користуватися даром?

Він постарався вкласти в свій голос ентузіазм, якого не відчував.

Сестра Верна глянула на нього з-під брів:

— У тебе буде досить часу для занять, коли ми досягнемо Палацу пророків.

Річарда як холодною водою облили. Він відчув наростаючий гнів. Гнів меча піднімався в ньому, вимагаючи виходу. Але Річард стримався:

— Як побажаєш.

Сестра Верна лягла на ковдру і щільніше загорнулася в плащ.

— Холодно. Розведи багаття.

Він не поспішаючи поклав в рот останній шматочок коржа, прожував його, проковтнув і тоді спокійно сказав:

— Я здивований убогістю твоїх знань в магії, сестра Верна. На світі є чарівне слово, здатне справді творити чудеса. Можливо, ти його навіть чула. Це слово — «будь ласка». — Річард піднявся на ноги. — Я не замерз. Якщо тобі потрібен вогнище, розводь його сама. А я збираюся стояти на сторожі. Я вже говорив, що нічого не приймаю на віру. Навіть якщо нас уб'ють сьогодні вночі, я встигну тебе попередити. — Він повернувся до неї спиною і, не чекаючи відповіді, пішов геть. По правді кажучи, йому встиг вже опротивіти її голос. Відійшовши подалі, Річард наткнувся на невеличке підвищення і сів там, щоб дивитися по сторонах. І думати.

Ніч видалася безхмарною. Місяць заливав землю м'яким сріблястим світлом.

Рівнина проглядалася чудово. Як не намагався він змусити себе думати про щось інше, думки його постійно поверталися до Келен.

Він змахнув з лиця сльози і, обхопивши руками коліна, спробував уявити собі, де зараз Келен і чим вона зайнята. Вирушила вона до Зедда? Тривожиться вона за нього, Річарда, настільки, щоб здійснити таку подорож?

Місяць неквапливо плив по небосхилу. Що ж тепер робити? Річард відчував себе втраченим. Перед його очима виникло лице Келен. Він воював би з усім світом, щоб побачити її посмішку, щоб повернути тепло її любові. Він уявив собі її зелені очі, її довге волосся. Її прекрасне волосся.