— Коли потім будеш хвалитися, нічого не додавай.

Він лише жалібно застогнав у відповідь.

Вони поскакали далі, і Келен відчула, як по нозі тече кров. Вона чула, що переслідувачі зовсім близько. Поранений втратив багато крові.

Знесилівши, він поклав голову їй на плече. Якщо його не перев'язати як слід, він може стекти кров'ю, подумала Келен. А вона гола, і їй нема чим перев'язати його, навіть якби вони й могли зараз зупинитися.

— Затисни рану, — сказала вона. — І обійми мене міцніше іншою рукою. Я не хочу втратити тебе по дорозі.

Він послідував її раді. В цей час вони порівнялися із загоном піхоти.

Келен бачила, що всі вони дуже втомилися і замерзли. Оглянувшись, вона побачила воїнів Ордена і була вражена, що їх так багато.

— Біжіть! Біжіть, поки нас усіх не схопили! — Закричала вона.

В тумані виднілася скеля, яка подекуди поросла чахлими деревцями. І вони що є сил побігли по ущелині, намагаючись врятуватися.

Коли всі увійшли в ущелину, Келен тричі вдарила мечем об камінь, подавши сигнал.

Той, хто біг попереду, обернувся і крикнув:

— Ще рано! Ми ще не досягли потрібного місця. Келен вдарила мечем по каменю ще три рази. Вона сподівалася, що її вчасно почують.

— Покваптеся! — Крикнула вона. — Інакше ворог теж зможе пройти тут.

Спочатку вона просто відчула струс. Піднявши голову, Келен глянула на вершину скелі, не видну в тумані. Поки нічого не видно, але вона зрозуміла, що це почалося. Залишалося тільки сподіватися, що ідучий попереду помилився, і це сталося не занадто рано. Почувши позаду бойової клич, Келен подумала, що вибору у неї вже немає.

І ось воно почалося… гуркіт, затремтіла земля, затріщали зламані стовбури… І вона відчайдушно закричала:

— Швидше! Біжіть швидше, а то так тут і залишитеся, поховані живцем!

Вона знала, що бігти швидше вони не можуть. Але сама вона скакала на коні, і їй здавалося, що вони рухаються страшно повільно. Вона злякалася за них.

Снігова лавина мчала зверху, погрожуючи обрушитися їм на голови. Келен зраділа, що людям нагорі вдалося влаштувати лавину по її команді, але як би не виявилося, що вони занадто поквапилися. Грудка снігу потрапила їй в обличчя, інша вдарила у плече. Гуркіт лавини оглушив. Позаду Келен звалилося на стежку дерево. Її загону вдалося обігнути сніговий завал.

Людям Імперського Ордена не пощастило. Снігова лавина, тягнучи за собою валуни і зламані дерева, обрушилася на них, як біла смерть. Гуркіт лавини заглушив передсмертні крики ворогів.

Келен з полегшенням зітхнула. Тепер ворог не пройде.

Втомившись від бігу, люди перейшли на крок, але повільно йти не можна, можна замерзнути. Ноги у них були обмотані білою тканиною, тільки який це захист від морозу? Ці люди віддали всі свої сили справі Келен, справі Серединних Земель.

Багато їх товаришів віддали за це життя.

І сама сповідниця відчувала, що сили її під кінець — безсоння, довга битва до того ж їй довелося використовувати силу магії. Вона насилу боролася зі сном. «Скоро… Тепер вже скоро можна буде відпочити», — подумала Келен.

Вона погладила руку пораненого.

— Ми з тобою молодці. Тепер ми в безпеці.

— Так, сповідниця, — ледь чутно озвався він. — Про одне тільки я шкодую.

— Про що ж?

— Я вбив всього сімнадцять ворогів. А я поклявся, що вб'ю двадцять.

— Я знала героїв, яким вдавалося знищити вдвічі менше. Я пишаюся тобою. Всі люди Серединних Земель вправі пишатися тобою, воїн! — Він пробурмотів у відповідь щось, чого вона не розчула. — Скоро тобі нададуть допомогу, тримайся!

Скоро все буде добре.

Але він нічого не відповів.

Озирнувшись, Келен побачила тільки порожню засніжену стежку. Кругом було тихо. Тільки вовк завивав десь далеко в горах.

Незабаром вони добралися до табору. Ті, що прийшли першими, вже отримали одежу, ковдри і, закутавшись тепліше, грілися біля вогнищ. Ті, хто залишався в таборі, не втрачаючи часу, зайнялися пораненими. Деякі відчули біль тільки тепер, коли пройшла гарячка бою і напруга втечі.

Біля вогнища метушилися навколо новоприбулих Пріндін і Тоссідін.

Переконавшись, що з Келен все благополучно, обидва вони зітхнули з полегшенням і радісно їй посміхнулися.

Командир Райан, все ще одягнений в д'харіанський мундир, з перев'язаною лівою рукою, кинувся їй назустріч. Підійшли ще кілька людей і допомогли зняти з коня пораненого, якого привезла Келен. Пріндін підбіг до неї, тримаючи напоготові її накидку. Він чекав, коли вона злізе, щоб накинути накидку їй на плечі.

Ще сидячи в сідлі, Келен простягнула до накидці руку:

— На мене вже стільки понавитріщалося, що я сита по горло. Кинь-но її сюди.