На троні з царственим видом сиділа Шота. Її мигдалеподібні очі безпристрасно дивилися на Річарда. Звільна відкинувшись на червоний оксамит, вона поклала руки на широкі підлокітники у вигляді золотих горгуль. Горгулі відразу ж взялися лизати їй зап'ястя, а відьма незворушно постукувала по підлокітниках нафарбованими нігтиками. Її пишне, відливаюче бурштином волосся каскадом спадало на плечі.

Шота перевела погляд своїх дивних очей на Келен. Цей важкий, як скеля, і настільки ж непроникний погляд пронизав Келен наскрізь. Вона не могла рушити з місця. З балдахіна зісковзнула покрита різнокольоровими смугами змія і, зашипівши, торкнулася Келен роздвоєним язиком. Потім змія вповзла на коліна господині і згорнулася там, немов задоволена кішка.

Це був натяк на те, яка доля чекає непрохану гостю, якщо вона наважиться прогнівити відьму. Келен проковтнула клубок у горлі, намагаючись зробити це непомітно. Їй здалося, що минула ціла вічність, перш ніж Шота, переконавшись, що натяк зрозумілий, знову не кліпаючи дивилася на Річарда.

— Прибери меч, Річард. — Голос відьми був м'який, як оксамит, що покривав трон. Келен подумала, що несправедливо на додачу до краси мати ще й голос, здатний розтопити серце будь-якого чоловіка.

— Пам'ятається, під час нашої останньої зустрічі ти обіцяла вбити мене. Голос Річарда теж був на диво спокійним.

— Якщо мені прийде в голову вбити тебе, мій хлопчику, меч тобі не допоможе.

Раптово Річард скрикнув і, немов обпікшись, випустив меч. Він здивовано подивився на нього, трясучи обпаленою рукою.

— А тепер Всунь його у піхви, — все так же ласкаво сказала Шота.

Спідлоба глянувши на неї, Річард підібрав меч і вклав його в піхви.

Задоволена усмішка торкнула повні губи Шоти. Вона прибрала з колін змію і встала, пильно дивлячись на Річарда. Потім вона нахилилася вперед, і при цьому русі її пишні груди ледь не випали з глибокого вирізу повітряної сірої сукні. Чому цього не сталося, Келен так і не зрозуміла. З улоговинки між грудей вискочив невеликий флакончик на витонченому срібному ланцюжку.

Келен скривилася, дивлячись, як Шота граціозно спускається по трьох мармурових сходах. Поділ її сукні здіймався і опадав, немов від легкого вітру. Але в будинку духів не було ніякого вітру. Ця тканина, подумала Келен, занадто тонка для одягу. Вона уявила себе в цьому платті і почервоніла.

Спустившись на землю, Шота вийняла з флакончика пробку. Трон за її спиною розплився, немов затуманившись легким серпанком, і раптово перетворився на сіру хмару. Хмара закрутилася, все швидше і швидше, звилася в тонкий джгут і втягнулася у флакончик. Шота заткнула флакон корком і відправила на колишнє місце. Келен шумно зітхнула.

Погляд відьми опустився на розстебнуту сорочку Річарда. Здавалося, вона вражена, але разом з тим і задоволена. Річард зніяковів.

— Яке чудове порушення пристойності! — Посміхнулася Шота. Її довгий нафарбований нігтик торкнувся його оголених грудей і опустився нижче, до самого живота. — Застебни гудзики, Річард, інакше я можу забути, навіщо я тут.

Обличчя його стало червоним. Він почав застібати сорочку, а Келен інстинктивно присунулася ближче до нього.

— Шота, — сказав Річард, заправляючи сорочку в штани. — Я повинен подякувати тобі. Може, ти цього і не знаєш, але ти мені дуже допомогла.

Допомогла мені розкрити таємницю.

— Я, власне, і хотіла тобі допомогти.

— Ні, ти не розумієш. Я маю на увазі себе і Келен. Ти допомогла мені зрозуміти, як ми можемо бути разом. Розкрити таємницю любові. — Він посміхнувся. — Тепер ми одружимося.

На мить в повітрі повисло крижане мовчання.

— Це правда, — сказала Келен, намагаючись тримати голову вище. — Ми любимо один одного… І тепер можемо бути разом… Завжди. — Вона ненавиділа себе: якась відьма змушує її пояснюватися і мало не виправдовуватися!

Шота пильно глянула на Келен, і усмішка повільно сповзла з її обличчя.

Келен знову відчула клубок у горлі.

— Ви просто діти, — прошепотіла Шота, похитавши головою. — Дурні, неосвічені діти!

Річард відчув прилив гніву.

— Можливо, ми дечого і не знаємо, але ми не діти. Ми любимо один одного.

І збираємося одружитися. Я сподівався, що ти порадієш за нас, адже в цьому частково є й твоя заслуга.

— Хіба не я говорила тобі, мій хлопчику, що її треба вбити?

— Але все вже позаду, — обурилася Келен. — Ми впоралися з цим завданням, і тепер все буде добре. У нас все буде в порядку.

Келен охнула, відчувши, що відривається від землі. Їх з Річардом жбурнуло через всю кімнату, і від удару об стіну у Келен перехопило подих. Вони повисли, притиснуті до глиняної стіни, на висоті в добрих три фути. Келен виявила, що може рухати тільки головою, та й то з труднощами. Навіть її плащ був розпластаний по стіні, немов вона лежала на підлозі.

Річард був так само безпорадний. Обидва вони відчайдушно крутили головами і намагалися звільнитися, але марно.