— Далеко ще?

— Вже близько, — посміхнувся Самюель.

Річард натягнув мотузку.

— Пам'ятай, якщо щось не так, ти помреш першим.

Посмішка зникла з безкровних губ «супутника».

Тут і там в бруді Річард бачив ті ж сліди, що і на снігу. Келен проходила тут. Темні постаті слідували за ним, тримаючись в тіні, в заростях чагарника, іноді підвиваючи і повискуючи. Річарда турбувало, чи є тут ще тварюки, схожі на Самюеля або гірші. Були й такі, які переміщалися по верхівках дерев, незримі для них. Як не підбадьорював себе Річард, він відчував, що мимоволі здригається.

Самюель повернув зі стежки біля низького товстого дерева зі звивистими корінням.

— Що ти робиш? — Запитав Річард, ривком змусивши його зупинитися.

— Сторож, — посміхнувся Самюель. Він підняв товсту палицю і, розмахнувшись, кинув її в корені. Коріння витягнулися, захопили палицю і затягли під дерево. Річард почув, як палиця тріснула. Самюель захихикав.

Коли сонце піднялося вище, в Агаденському лісі стало навіть темніше. Мертві гілки спліталися у височині, шлях раз у раз застилало туманом. Іноді Річард навіть не бачив Самюеля. Але він постійно чув, як хтось шкребеться, свистить, цокає, дряпає кігтями землю, а хто — не було видно. Часом повз них проносилися невидимі в тумані тварюки.

Річард пам'ятав слова Келен: вони йшли на смерть. Він постарався не думати про це. Ще вона казала, що ніколи не бачила відьму, тільки чула про неї від інших. Але і цього було достатньо, щоб привести її в жах. Ніхто з тих, хто потрапили сюди не повертався назад. Навіть Чарівник, говорила Келен, не піде в землю Агад. Але все ж вона знала про Шоті з других рук. Може люди просто перебільшують. Він оглянув зловісний ліс. А може, й ні.

Попереду, за густими деревами, виднілося світло, сонячне світло, і чувся шум води. Далі ставало все світліше. І ось вони дійшли до узлісся похмурого лісу. Стежка скінчилася. Самюель радісно захихотів.

Перед ними простягалася велика долина, повна світла і зелені, оточена величезними загостреними горами. Серед золотистих лугів стояли в пишному осінньому вбранні дуби, буки, клени. Кордон лісу і долини нагадував кордон ночі і дня. Зі скель з ревом кидався вниз гірський потік, розбиваючись на кілька струмків. Звідти долітали бризки, освіжаючі лице.

Самюель показав вниз, на долину.

— Господиня.

Річард кивнув і змусив його йти далі. Вони знову пішли але по стежці, ледь помітній серед густого чагарнику, витких рослин, валунів, оброслих папороттю. Без допомоги провідника Річард не зміг би знайти дорогу. У міру того як вони спускалися все нижче, перед ними відкривалася панорама прекрасної долини: дерева і пагорби, що здавалися зовсім маленькими, річки, які звивалися серед полів, ясне блакитне небо.

А посеред долини, оточений чудовими деревами, стояв прекрасний палац, що вражав розкішшю і вишуканістю. Прикрашені тонкими шпилями вежі, між вежами — витончені мостики, маленькі башточки, оточені гвинтовими сходами. Легкий вітерець колихав різнокольорові прапори і вимпели на шпилях. Здавалося, ніби вся ця дивна споруда підноситься вгору, до неба.

З хвилину Річард стояв розкривши рот, не вірячи власним очам. Він любив свій рідний Хартленд, але там він не зустрічав нічого подібного. Перед ним було найкрасивіше місце з усіх, що він коли-небудь бачив. Він і уявити не міг, що буває на світі така краса.

Вони продовжували спускатися. Вниз вели тисячі сходинок, вибитих в камені, які повторювали петляння звивистої стежки. Самюель стрибав по них так, наче робив це вже сотні разів. Він явно був у захваті від того, що знову вдома, під захистом господині.

Внизу, в сонячній долині, дорога йшла через залиті сонцем галявини і лісисті пагорби. Самюель стрибав і скакав, радіючи на свій дивний лад, хихикаючи про себе. Річард знову натягнув мотузку, щоб нагадати, в чиїх руках інший її кінець.

Вони перетнули долину і пішли вздовж чистого потоку, наближаючись до палацу. Дерева тут росли частіше, відкидаючи густу тінь на поля і на дорогу. Річард зі своїм провідником поступово піднімалися в гору, і дерева тут були схожі на військо, яке охороняє і захищає палац з всіх сторін. Крізь гілки попереду виднілися шпилі палацових веж. Вони вступили під тінисту арку лісу.

Річард почув дзюрчання води, що бігла по оброслому мохом камінню. Промені сонця насилу пробивалися в ці затишні місця. Приємно пахло травою і листям.

Самюель витягнув лапу, вказуючи кудись, і Річард подивився в ту сторону. Посеред затишної галявини він побачив великий камінь. З центру його бив ключ, і вода, стікаючи по боках, вливалася в струмок, текучи серед зеленого від моху каміння. У грі сонячного світла і тіні він побачив, що на камені сидить, опустивши руку в чисту воду, жінка зі світло-каштановим волоссям у білій сукні. Навіть зі спини вона здалася йому чомусь знайомою.

— Господиня, — сказав Самюель, подивившись на нього тьмяним очима. Потім показав кудись убік від дороги, ближче до того місця, де вони стояли.

— Красива леді.

Річард побачив Келен, яка стояла наче нежива. Щось з нею було не так. Щось ворушилося на її тілі. Самюель повернувся до Річарда, вказуючи на мотузку довгим сірим оком.

— Шукач обіцяв, — пробурчав він.

Річард розв'язав мотузку, зняв з плечей «супутника» мішок Келен і поклав на землю. Самюель скривив безкровні губи, зашипів і раптом шмигнув у тінь, сів навпочіпки і став чекати.