Шереметьєв виліз на воза. «Цей дурний Цицюра… Його треба було за язика почепити на вербі, один Козловський говорив правду», — шепотів він.

— Козаки! — гукнув на всю силу. — Стійте стіною, в Києві я дам вам нагороди, яких ще ніхто нікому не давав.

— Ти нам життя дай! — гукнув козак із сережкою у вусі.

Над полем кружляло чорнокруччя.

— І що ж тепер робити? — увечері казав воєвода в своєму шатрі вже зовсім іншим голосом — зніченим і приляканим. Адже табір був обложений майже з усіх боків, а в полі купчилися татари.

— Треба й далі відступати козацьким способом, — сказав, закурюючи люльку, обсмалений у походах Богун, орел з добрим і мужнім серцем.

— Як то? — запитав Шереметьєв.

— Обіч поставити вози, а на них гармати. Усередину — коні та піхоту. На вози покласти мушкети та гаківниці. Вози перти вперед. З гармат і гаківниць одбивати ворога. Й щоб списи теж були на возах. Але зараз ми в чагарях. Треба прорубати просіку, викорчувати кущі та дерева попереду. У вас є сокири й лопати.

Інші полковники підтримали його.

Москалі рубали запуст — швидко вирослий підлісок. Козаки шикували і в’язали один за одним вози. Інші москалі знімали намети-катраги. Вози в’язали у вісім рядів. Рушили серед ночі. Утікачам здавалося, що вони йдуть непомічені, але поляки пильно стежили за ними. Вони були вже й попереду, й позаду. Москалі та козаки перли вози, аж очі їм вилазили з лобів. Стояв скрип, форкали коні всередині, тихо лаялися осавули й московські начальники. Татари налітали з поля, пускали хмару стріл і мчали назад. На деяких стрілах горіло клоччя.

А валка повільно посувалася. Іржали коні, лунали команди. А обіч посувалися вороги. Йшли гусари з прапорцями на списах та крилами за плечима, йшли квадрати піхоти: карабінери, мушкетери, аркебузники; ось зупинилися, смальнуло у віз ядро: полетіли тріски, миттю кілька козаків перескочили вози, відкинули поламане колесо, прив’язали березову глицю-тичину, яка була ніби полоз, йшли далі.

Ударила з воза маленька козацька гарматка-сова, але ядро не долетіло. Поляки реготали. Козаки витирали шапками набряклі, обкусані комарами обличчя. Розгорнулася польська піхота, пішла в наступ. Козаки стріляли, поки вони наближалися до возів, взялися за списи. Скидали поляків з возів, самі стрибали на вози й били згори. Поляки будь-що намагалися розірвати вози. Їх відтрутили.

Таки перейшли чагарі й вийшли на чисте, поляки знову кинулися на них з усіх боків. Ударили з гармат, налітали на конях. Обложені також палили з гармат, поляків, які стрибали з коней на вози, брали на списи. Вози вперто, хоч і важко, посувалися через багна. Спустилися в яр, почали братися на гору. Налетіли татари, пустили хмару стріл і помчали в поле. Настала ніч. Розпочалася злива. Кресонули блискавиці, оголивши зловісні сизі хмари.

Шляхтичі знемагали від дощу. Обидва польські гетьмани ночували в одній кареті, вони не виспалися, вдосвіта вилізли похмурі, злі. З-за синьої хмари вискалилося багряне, сардонічне сонце, поляки побачили, що ворожого табору немає. Москалі й козаки йшли всю ніч. Дійшли до Чуднова над Тетеревом. Всю надію покладали на зустріч з Юрієм Хмельницьким, з його військом. І тут Шереметьєв з своєї дурної голови наказав підпалити Чуднів. Місто згоріло, лишився цілим замок, який і зайняли поляки, звідти степ проглядався на велику відстань.

Валка вперто сунула вперед.

— Ой пропали ми, пропали, — тонкий, розпачливий крик. І тут же густий, хрипкий:

— Заткни пельку, сучий сину!

І в другому місці:

— Зачем мы сюда пошли?

І на нього нагримали.

До Шереметьєва підійшов Богун.

— Ваша вельможносте, далі прямо йти не можна. Там яр. Треба повертати ліворуч.

— Так это далеко. А здесь вон видно деревню. Там отдохнем.

Таки не послухався.

Потоцького била лихоманка, він не міг ходити, його носили на ношах. Поляки підвезли всі, які були у них, гармати й били по обозу ненастанно. Долягало козакам і безкорм’я коней. Чоловік з десять пострибали в поле, щоб укосити трави, гурт татар налетів на них, але козаки стали в куцу лаву, підвели коси. Коси погрозливо блискотіли під сонцем, татари відринули. Козаки вернулися.

Табір стояв на місці. Поляки вирішили перекопати дорогу й відвести воду від струмка, який пробігав повз табір. Боялися, що ось-ось може надійти Хмельницький. Тоді вирішили залишити довкола табору піхоту й артилерію, а Любомирський з кіннотою рушив назустріч Юрію.

Юрій з військом повагом посувався по Гончарисі. За Хмельниченком невідступно їхав Олелько Чорний. Хилитався в сідлі, й хилиталася в голові веселенька думочка: ось скінчиться цей похід, і він приїде додому й побачить дівчинку Килинку, таку хорошу, таку тиху й гожу, як лілія на воді. І змиє з душі всю кіптяву, все чорне й недобре. Загосподарює. Так, він вірний гетьманові й бачить, який той безпорадний, але добрий, чуйний, і його, Омельків, обов’язок слугувати йому, оберігати його. Але колись треба буде подумати й про себе. Перед ним на луці сідла лежала велика перепеча соняшника, він виламав її в селі на городі й лущив насіння. Стояв погожий вересень, обабіч слалися вижаті поля, хмари птаства пурхали по стернях. До Юрія під’їжджали то чорнобородий красень Гуляницький, то хитроокий Лісницький, прихильники Гадяцького трактату, заводили з гетьманом балачку про лихі переяславські статті, про царську відмову на Юрієве прохання, гетьман хилитався в сідлі, хилився думкою то сюди, то туди. Так прибули до Слободища. Майже водночас підійшли туди й поляки. Слободище було поруйноване, вулиці завалені колоддям, битою цеглою, всіляким мотлохом. Ще на підході до Слободища передові козацькі загони кресонули з татарськими чамбулами, а далі татари хмарою полетіли на козаків. Поляки стояли ліворуч, оддалік — хитрували, щоб скурити козаків татарською силою. Сонце вигравало на позолочених панцирах. Але козаки вже підготувалися: гримнули гармати, вдарили самопали, й татарву понесло вогняною силою. Юрій сидів на коні за лавою і бачив, як падають коні, як летять на землю татари, ще було й моторошно і звитяжно, проте один бамбул прорвався, перескочив через низенький земляний вал — в один кінець — і помчав туди, де стояв гетьман. Юрій не встиг стямитись, навіть як слід злякатися, а на нього вже з хмари гарматного диму мчав татарин у гостроверхій шапці, з повідцем у зубах і метнув короткого списа. І тут, немов з-під землі, вирнув Нестор Басок, в невидиму мить рубонув шаблею, перерубав списа, й той двома половинками упав на землю. Аж тепер Юрій злякався. І ледве втямив, хто його порятував. У нього затремтіли ноги, заходили в стременах, руки випустили повіддя, але він знову підхопив їх. Відтак їх у нього взяв Олелько. Тим часом, спішившись, в наступ пішли поляки. Ішли щільною лавою, над головами маяли корогви. Знову вдарили козацькі гармати, кілька корогв упало. Польський стрій зламався, але посувався вперед. Вдарили самопали, мушкети — козаки били прицільно, й лава на очах танула.

Юрій бачив, як одного поляка з орлячими крильми за плечима розірвало навпіл гарматне ядро, як козаки навалилися й посунули вперед гармату, як од валу ліз козак у голубому жупані й тримався обома руками за живіт, як козак-гармаш з ґнотом на довгій палиці нагнув її й припалив од ґноту люльку, а тоді підніс до гармати, й вона гуркнула; ще одне ядро прошурхотіло над Юрієвою головою, вдавило в сідло, кінь басував, кінь рвав повіддя, й гетьман, не тямлячи себе, скочив з нього й побіг назад, вбіг у долинку, в свій шатер і впав на коліна перед іконою Божої Матері, яка висіла в кутку.