Гомоніли довго. Бенєвський улещав — такий наказ отримав від Потоцького, заворожував голосом, ворожбитськими рухами рук. Наводив приклади з історії, казав, як нелегко було і його батьку, й врешті Юрій згодився з ним.

Наступного дня на дворі, де жив гетьман, зійшлася рада. Прийшли майже самі полковники та сотники. Юрій прийшов останнім. Він поклав на землю шапку, а на неї булаву й сказав тихо-тихо, що зрікається гетьманства. Бенєвський тримав довгу промову, вихваляв козаків, ганьбив москалів і на кінець сказав, що ліпшого, як Юрій Хмельницький, їм гетьмана не знайти, взяв булаву і вручив її Юрію.

— А тепер, — мовив, — ходімо до церкви та подякуємо Богові, що все так скінчилося.

По тому був банкет, схожий на учту. Юрій сидів похнюплений, пониклий. У праве вухо йому щось шепотів чигиринський сотник, але раптом зліва до нього почав гукати білоцерківський полковник. Юрій не чув. Той гукнув раз, вдруге, а тоді з усіх сил:

— Слухай мене, гетьмане, а то я такий, що можу й горло підрізати.

Усі заціпеніли. В усіх головах зблиснула думка: якби полковник гукнув таке до Богдана, той зарубав би його на місці. А Юрій знітився, повів вислими плечима й мовив:

— Мовчи! — І випив келих горілки. Це був перший келих у його житті. — Мовчи, бо й у мене є шабля.

Поволі розкутурхалися. Козаки пили люто. Стояв чад і дим, було душно. Дехто познімав кунтуші й лишився в жупанах. Порозтріпувалися вуса, чуприни. Юрій встав і тихо вийшов.

Назад їхали навпрошки: через Бердичів, Погребище, Звенигород, Шполу. Юрій був вовкодухий, один раз навіть потягнув у віконце карети за чуба гайдука, який реготівся. Їхали полем, удалині манячили хутірці, за ними синів ліс. І синів під копитами верес синіми плесами, а поля не орані, бо лемеші поперековували на шаблі. Сумне це видовисько — неоране поле. Сухі грудомахи землі, бур’ян, по якому пурхають щиглі і посмітюхи. А там і Шпола — відпочинок. З’їхали з пагорба, вгорі курликав журавлиний ключ. Гетьман задивився на нього з віконця карети. І враз машталір тпрукнув на коні. Напереріз зліва летів верхівець на бурій кобилі. Підлетів, поставив кобилу цапа — й до віконця карети. То був Олелько Чорний.

— Вашмосць, повертайте за мною. Попереду засідка, татари. Я під’їхав до них ззаду, побачив. По всьому краї розсипалась татарва. Усіх женуть у бран.

Справді, татари розлетілися по всьому Правобережжю. То поляки платили їм за союзництво українським ясиром. А далі так само платитимуть козацькі старшини, московські воєводи. Кривавим цвітом зацвіла українська земля. Страшна доба. Не раз вдасться до тієї плати з лиха Юрій Хмельницький.

Килинка тіпала коноплі. М’яла їх на терниці, вибирала велику кострицю, меншу вичісувала гребенем. Вулицею пробігла якась молодиця, хустка зсунулася з її голови, волосся розпатлалося. За нею пробігла друга, за тією — третя. Килинка сполошилася. Куди й чого вони біжать? Немов на пожежу. Але ж диму не видно.

Вийшла на вулицю. Просто на неї бігла Харченчиха, поруч, чіпляючись за її спідницю, дріботіла дівчинка років семи. Харченчиха зупинилася, трималася за груди, які ходили ходуном.

— Тітко Параско, куди ви так біжите? — запитала Килинка.

— Кладинога приїхав до зборні з-під Чуднова. Там, кажуть, набито наших козаків. — І побігла.

Килинка вже чула про побоїсько під Чудновом. Її поривало й собі побігти до зборні, але зупиняв сором: жінки біжать запитати про своїх чоловіків, синів, а вона?.. Вона тільки двічі постояла з Олельком під вербами. Щоправда, коли Олелько від’їжджав, то запитав, чи Килинка сумуватиме за ним. Не стямилася, як ноги самі понесли до зборні. У дворі — юрмовисько, жінки щільно оточили осавула Кладиногу, кожна запитувала про свого чоловіка. Він щось відказував, та врешті виліз чи на бочку, чи на пеньок і гукнув голосно:

— Молодиці, заспокойтеся, наша сотня не билася під Чудновом. Усі живі, в сутичці з татарами загинули тільки Дереза та Петренко.

— Ой божечки, божечки! — пролунало з натовпу — то голосила Дерезиха.

Кладинога скочив на землю, рішуче розштовхав жінок і пішов до зборні. Він ішов мимо Килинки, суворий, грізний, вона аж відступила на крок. Але коли порівнявся з нею, раптом затримав ходу. Мовив тихо, не дивлячись у її бік:

— Живий Олелько, кланявся тобі. — Останнє Кладинога придумав, але чому б не порадувати дівчину. Вона така гарна, така працьовита. У Килинки серце застрибало горобчиком, і аж сльози набігли на очі. Їй нічого не треба, аби тільки Олелько був живий.

Юрій приїхав у Чигирин, а звідти в Суботів, на батьківський хутір. Ходив по хутору, все тут було знайоме з дитинства, все нагадувало про батька. З оцієї криниці, з оцього жолоба вони напували коней, під оцією повіткою батько вчив його теслярства.

…Про що він думав, молодий хлопець з доброю душею, на якого впала така відповідальність, не випадково прирівнював себе до батька, шукав у нього відповіді, підтримки.

Батько був не тільки відважним вояком, мудрим керманичем полків, а й дбайливим, кукібним господарем. Юрій не міг не зізнатись собі, що просто заздрить батькові. Він умів усе додбати, вмів поводитися з людьми. Тобто поводився так, як лягало йому на серце. Міг на високій старшинській раді оскаженіти, вихопити шаблю й рубонути по неслухняній руці, вмів присоромити крутим словом, вмів і вмовкнути, втишитися, а ось він, Юрій, торопіє перед власними старшинами, запобігає перед ними, корить себе, а інакше не може.