— Пиши свою згоду, — тоном наказу мовив за спиною Юрія Лісницький.

У польський табір знову пішли Дорошенко, Кравченко і Лісницький. Їх зустрів Виговський. Вони вернулися й принесли угоду на мир від польного гетьмана Любомирського. Решта старшин з’їхалися в гурт, ніхто не кермував військом, усі дивилися на два тугі ворожі крила, які облягли козацький табір. Бій все ще тривав.

Сурмачі заграли розмир.

— Вирядіть послів до коронного гетьмана, щоб скласти умови, — наказав Любомирський. — А війська нехай роз’їдуться. Бийте ретарду.

Після того одразу поїхав до головного війська. Незабаром були привезені статті, які потім називались чуднівськими: Виговський добився, щоб в їхню основу був покладений Гадяцький трактат, але поляки обкраяли його, насамперед викресливши про Велике князівство Руське.

Сурми все ще грали розмир.

Тим часом військо під командою Шереметьєва рушило до Слободищ. Воно пройшло не більше верстви, як наткнулося на шанці, спробували прорватися через них, аж тут поляки вдарили з усіх трьох боків. Таки трохи пройшли до якогось сільця, яке було вщент поруйноване, й поруйнована була гребля на ставку, вода затопила луку. Тут і впорожні не можна було проїхати. Обоз повернув праворуч, щоб вийти на суходіл, але в цей час хмарою налетіли татари, стріли затулили небо, на овиді бовванів ліс, намагалися добитися туди, але зусібіч почали стріляти польські гармати, польська піхота з довгими списами кинулася в атаку. А ліс манив, а ліс вабив, і через силу таки допленталися до нього. Окопалися, як могли. Поляки ж оточили табір, і палили з гармат, і нападали зо всіх боків.

А в чудновському замку зібралися депутації польська і Хмельницького. Перечитували угоду. Козаки наполягали на гадяцьких статтях, по трактату Виговського. Поляки заперечували категорично, щоб козацька держава називалася Великим князівством Руським, як це було за статтями Виговського. Бо ж це говорило про самостійність Української козацької держави. І дописали, що козаки не повинні мати зносин з іншими державами. По тому був банкет, Юрій Хмельницький сидів у наметі з польськими гетьманами. Ляхи віватували, пахолки розносили келихи з напоями, співали якісь панії, ляхи перепилися й погрожували знести з землі цю козацьку ребелію, й не зважали, що тут сидить і слухає їх гетьман цієї ребелії.

Запах розкішних страв не долітав до московсько-козацького табору. Там стояв голод, їли конину, смерділи кінські і людські трупи. Коней нічим було годувати. Доходило до краю. Шереметьєв викинув корогву на перемову. Поляки погодилися. Вони вимагали, щоб московське військо вийшло з України.

По перемові Шереметьєв оголосив у таборі, що поляки випускають всіх — тільки без зброї. Першими підуть козаки, за ними — московські ратники. Поляки навіть виставили охоронну лінію. Розімкнули вози. Першим вийшов Цицюра зі своїм полком, за ним — ніжинці, переяславці. Гуляло в небі сонце, нудно, по-осінньому цвірінькали в гаю птахи. Черідка диких гусей прямувала в небесній синяві до Дніпра. Козаки йшли понуро, повільно, вели попідруки поранених. Ішли скошеним лугом, з якого вже були звезені стоги, лишилися тільки обтоптані стожарища. З-під ніг випурхували жирні осінні перепілки. Відійшли від табору на два постріли з лука, як раптом на них з трьох сторін налетіли татари. Це було схоже, як налітають коршаки на курчат. Іржали коні, мелькали шаблі, свистіли аркани. Беззбройні козаки піднімали для захисту руки, але їх рубали татарські шаблі. Одному козакові вдалося схопити татарина за ногу й стягнути з коня, він вийняв у татарина з піхов до половини шаблю, перерізав аркана на шиї, скочив на коня й кинувся в поле. Четверо татар погналися за ним, вони швидко наздогнали втікача й порубали його.

Козаки в полі метнулися назад до табору, але москалі зімкнули вози, не пустили їх. Деякі козаки вилазили на вози, на вал, москалі збивали їх пострілами з рушниць, кололи списами, рубали шаблями, кидали назад під ноги татарським коням.

У полі ж і далі чинилося страшне побиття козаків, ще більше їх тягли в полон. А москалі тюкали, свистіли, реготіли, пританцьовували, підстрибували, шаленіли, тицяли в поле пальцями, дехто повистрибував на вози й танцював там, показуючи один одному на найтрагічніші, на їхній погляд найсмішніші, сценки з полону і загибелі козаків. У іншому місці, збоку, москалі розімкнули вози й продавали татарам козаків, які були залишилися в таборі — за гроші, за окраєць хліба, навіть за кілька яблук. Виводили їх зі зв’язаними руками й давали татарам. За півгодини все було скінчено. До козаків Хмельницького встигло добігти й сховатися там з десяток козаків з Цицюрою. Решта були порубані й полонені. Їх продадуть на турецьких і татарських невільничих базарах у Кафі, Козлові — на галери, в дальні східні країни в довічне рабство.

Але даремно тріумфували москалі. Ледве було покінчено з козаками, татари і поляки взялися за них. У полі в розкішному вбранні сиділи рядком три польські комісари, москалі підходили до них і кидали їм до ніг рушниці, шаблі, списи. Тут налетіли татари. Вони ввірвалися в табір, шаблями вигонили московських ратників у поле. Ті лазили в ногах у татар — просили пощади. Їх гнали в неволю. Не відкупився Шереметьєв козаками. Даремно волав Шереметьєв, гукав, що він князь і воєвода, що вони ж домовились, що заберуть тільки козаків, двоє немолодих татар теж накинули йому аркана на шию і повели до Нурадина.

Двадцять два роки просидів боярин у підземеллі татарської фортеці Чуфут-Кале біля Бахчисарая, те підземелля совіцькі екскурсоводи показували туристам, примовляючи: «Здесь сидел славний русский полководец, настоящий русский патриот боярин Василий Шереметьєв».

Після Чуднова Юрій поїхав до Корсуня. Треба було порадитися з козаками, що робити, як далі жити. Юрій хитався, як на кладці на гойдалці: триматися булави чи зректися її. Падав на серце жаль за поруйнованим краєм, після посухи розпочався голод. Народ не знав, до якого берега йому приставати. Ходили чутки, що от-от буде страшний суд, трус землі, станеться по всій землі війна, потечуть вогняні ріки, й уже народився у Вавилоні антихрист, який спокушатиме людей. Хвилювалися й козаки. Одні казали: нехай Юрко покладе булаву, інші були супроти того. Старшини ж гомоніли, що треба вручити булаву Виговському. Юрій покликав на раду Бенєвського, польського посла, багатолітнього досвідченого дипломата, одного з авторів Гадяцького трактату. Але тепер поляки були проти Виговського, бо він хотів єднати Україну з Польщею тільки федеративно, насправді ж добивався самостійності Україні, стояв за Велике князівство Руське.

Бенєвський прийшов у хату до Хмельницького вночі. Низенький, натоптуватий, кругленький, але жвавий, вертлявий, сипав словами, як з рукава, потирав білі пухкі руки. Блимала лампада, тьмяно горіла одна свічка в трисвічнику. Сів на лаву.

— Так що оце ви, ваша милість, гадаєте зложити булаву? Таке гомонять.

— Я молодий, без досвіду, — понуро мовив Юрій. — Та ще й нездужаю.

Бенєвський роздумував. Усе-таки в цей час ліпше Юрій, ніж хтось інший.

— Велика шкода. Але це ще не причини, щоб відрікатися від гетьманства. Старшини дадуть булаву Виговському. Вони не відважуються говорити мені у вічі правду. Але я знаю. Одне вам спасіння, триматися того, що було перше, а інакше вороги заїдять вас. Візьмете собі за писаря Тетерю, він чоловік з розумом і до вас прихильний.