— Втекли, втекли! — закричав Савка.

— І втечуть. Від мене втечуть.

А прийде кобзар у село, сяде десь під тином, візьме до рук бандуру, й затихнуть у кущах солов’ї, жайвори в небі, дівчата на колодках. І слухають пісню, й голублять сиротину-хлоп’я, й не одна зронить сльозу.

Савка почувався за Трохимом, кобзарем, як за муром. Старий сам не поїсть, а останнього окрайця оддасть Савці, і вкриє його полою свити, й погладить по вигорілому волоссячку. Тепер воно спало в теплі й добрі.

Корчмар, вирлоокий, з цапиною борідкою, хотів повести гетьмана до окремого ванькирчику, але гетьман сів за столик, який корчмар поспішливо витер фартухом.

— Є пиво добре, є токай, — нахилившись, зашепотів він.

— Пива, — мовив Юрій.

Корчмар зник за дверима й за мить повернувся:

— Зараз Юлька принесе, з льоху, холодного.

Юрій намагався триматися розкуто, а все ж почувався мулько. Корчмар підійшов до кобзаря, щось йому говорив, підштовхував під ліктя, показував на двері. Юрій зрозумів, що той хоче спровадити кобзаря надвір.

— Нехай сидить, — сказав голосно. — Принеси йому пива. За мій рахунок.

Трохим повернув до нього сліпаки. Хтось щось прошепотів йому на вухо.

— Дякую, вашмосць, — сказав кобзар, але не запобігливо, а з гідністю, хоч і ґречно.

Литкаста, стегнаста Юлька принесла пиво. Юрій глянув на червоні литки, і йому стало млосно. Хіть уже давно змагає його, але не доводилось йому скуштувати жіночої принади. То в колегії, то вдома, то тепер завжди на людях. Та й не знав, як до тих жінок підійти. За столом підвівся опецькуватий козак з рудими вусами — з кухлем у руках, очевидно, він хотів підсісти до гетьмана, але його потягнули за полу — це нечемно, — й він знову сів. Юрій помітив те.

— Кобзарю, йди за мій стіл. Приведіть його.

— Я сам.

Він прийшов, сів поруч, не розхлюпавши пиво з кухля, якого тримав у руці.

— Звідки йдеш, кобзарю? — запитав Хмельницький.

— Здалеку, зі Стародуба.

— Й де бував?

— Багато де. І в Чернігові, і в Ніжині, і в Переяславі.

— Й що там?

Терешко пожував губами.

— А що саме цікавить пана гетьмана? Як люди живуть? Живуть, як і жили. Тільки день од дня гірше. Ти ж гетьман обох берегів, під Польщею, хоч не хоч, — кобзар говорив грамотно. — Ну, а чимало полків на тому березі визнають владу Москви. Ніжинці, чернігівці, переяславці.

— А ти яку владу визнаєш?

— Тільки Божу.

— Якби я міг так, — тихо мовив гетьман. — Розкажи мені, що люди кажуть.

Терешко хотів підвестися.

— Зараз я візьму бандуру.

— Не треба на бандурі. То правда чужа. Ти ходиш, ти чуєш, і боятися тобі нема чого.

— У піснях правда людська. Здебільшого гірка, а моя яка правда? Світ широкий, а жити в ньому тяжко. Надто нашому люду. Піввіку ляхи з нас кров пили, а тепер і москалі питимуть.

— Думаєш, питимуть?

— А інакше навіщо ми їм. Ніхто чужий нам добра не хоче. Я знаю, я чув, ти також прихилився з неволі. Ти такий же невільний, як і інші. А світ жорстокий, суєтний і ненатлий. І прожити в ньому важко.

Гетьман похилився над столом:

— Се правда.

І враз підвів голову.

— Де очі втратив?

Кобзар відпив пива.

— Я, гетьмане, теж корисливий, захланний. Коли буває важко добути шмат хліба, надто для нього, для Савки, а хочеться м’якішого, та ще й з чимось смачним, я бабусям і жінкам розказую, що це я їх втратив у турецькій неволі. А вам скажу правду: співав я на хорах у церкві, задрімав — усю ніч сіно возив, — похилився, а регент помітив, турнув мене, і впав я на свічника. А голос у мене є. Я таки вам заграю на бандурі.

Подали бандуру, й кобзар розпочав пісню. Пісню стару, про старе й вічне цього краю горе:

Голос у кобзаря був чистий, жебонів, як струмок між лозами.

По тому заспівав:

Пісня теж про колишнє, але вже й нове. У пісні Юрій відчув натяк на щось недобре, може, й на себе. Через те сказав сердито:

— А ти щось нове заспівай.

І кобзар тихо вдарив по струнах:

Відтак струснув головою. І вдарив веселої — він не боявся гетьмана, не боявся нікого, але не хотів лишати по собі тільки лихої пам’яті: «Як засядем, браття, коло чари» — й козаки підхопили, гримнули дружно, голосно, аж затрусилася стеля.