Динамо Харків. Вибрані вірші
вернуться

Жадан Сергій
Шрифт:

Сергій Жадан

Динамо Харків. Вибрані вірші

Циганська голка

(з нової книги)

«Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.»

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні. На неї не можна було не звернути увагу — вона сміялася уві сні. Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, знаючи, що ця шкіра моя. Якщо вона коли-небудь прокинеться — добре було б дізнатись її ім’я. Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі, хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі, чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання. Якби наряд перевірив її кишені — хтось би точно отримав нове звання. Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран, її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран, чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину, і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну. Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин. Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим. Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє. З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є. Але вона прокидалась і все починалося саме тоді. Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді. Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах. Коли вона вимовляла слово «любов», я бачив кров на її зубах. Стережіть її, янголи, беріть під крило легке. Скажіть їй, хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке, хай лишить собі мої рукописи, моє срібло й моє пальне, до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

2013

«Доки тебе стереже твоя спрага…»

Доки тебе стереже твоя спрага, доки тебе тримається віра, сонце рухається з точністю птаха і час підбирається з обережністю звіра. Вітчизни пізня вокзальна облава, теплі руки й грудневі дороги. Країна болить, як перебита лапа щеняти, що виривається з нічної облоги. Виривайся, виривайся з ночі й туману, вигризай зневіру та безнадію. Я потім лікуватиму твою рану, наскільки встигну, наскільки зумію. Я потім зрозумію, потім побачу, коли слідом за тобою вирвусь, всю цю твою безпритульність псячу, всю цю твою дитячу вірність. Лишай ні з чим їхню підлу варту, оминай розставлені вміло пастки. Варто битись і підводитись варто, якщо потому й доведеться впасти. Зірки мають виснути над тобою, або розриватись, як ручні гранати. Серце має заливатися кров’ю і переганяти її, переганяти. Кості мають міцно зростатись. Шрами повинні додавати злості. Щось із тобою повинно статись. Щось сталося вже і триває досі. Доки ти всім цим живеш і мариш. Доки вихоплюєш, доки полюєш. Доки ти все це в собі тримаєш. Доки ненавидиш. Доки любиш.

2013

«Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті.»

Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті. Пальці у неї в крові та цукровій ваті. Печаль випікає зсередини вени, і птахами кричать портові сирени. Боже, борони королеву на нашій естраді. Цілий ранок вона пакує свої валізи. В неї ще три доби до закінчення візи. В неї ще повен бак бензину і список подяк Божому сину — стільки всього цікавого для кримінальної експертизи. Ніхто не заважає їй виїхати ще сьогодні. З’явитися з боку ночі. Рушити в бік безодні. Порожній гостел. Горішнє ліжко. Зачитана телефонна книжка, де всі номери з міжміських перетворюються на міжнародні. Ніхто не заважає їй говорити чітко й просто; пишучи повідомлення, хоч іноді вдаватись до прози, пояснити нарешті, що тоді сталось, до чого тут втома, до чого старість. Ніхто їй не заважає. Але ніхто й не просить. Про що просити людину, в якої на серці втрата, в душі — розлука і ніжність, в долоні — ручна граната, в легенях — срібні холодні тороси, в спогадах — затонулі матроси. Навіть серце її має номер музейного експоната. Я теж знаю усе і не заважаю, зважую все, залишаю, але не зважаю. Малюнок на шкірі, гострі плечі, двадцять хвилин, щоб зібрати речі — сухе вино цьогорічного урожаю. Цілий вечір вона сидить у чорному светрі. Рухи її чіткі, бажання вперті. Цілий тиждень на спів і сповідь, Ціла зима, щоб чекати на повінь. Ціле життя на те, щоб не боятися смерті.

2014

«Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини…»

Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини й схлипують вогкістю рвані легені кінгстонів, покажи мені в цьому небі таємні пружини, покажи мені важелі, що регулюють початок сезонів. Навчи мене відрізняти промислових риб від отруйних, тіні крейсерів від тіней кашалотів, навчи розуміти листи з кишень нагрудних у знайдених серед рифів африканських пілотів. Скільки б я всього знав, якби розрізняв їхні мови, скільки б сонць запалилося в моїх зіницях, я б знав про що думають спрути й морські корови, і про що плачуть убивці на островах у в’язницях. Скільки б користі я міг принести в цій мандрівці, скільки бісів вигнати з нещасних посеред літа, скільки б утіхи пізнав, сидячи наодинці й слухаючи балачки святого Вітта. Навчи мене, кочегаре, мудрості, навчи терпіння, з яким ти запалюєш ізсередини вигаслі печі, навчи мене вдячності, з яким ти кидаєш вугільне каміння, й покірності, з якою ти продаєш особисті речі, стриманості, щоби не йти на голоси з туману, мужності, щоби хапати метеорити, сили, щоби ховати близьких під шкірою океану, слабкості, щоби потому знову когось любити.

2013

«Пливи, рибо, пливи…»

Пливи, рибо, пливи — ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось — мої сни, це — рибальські човни, це — ніч, це — течія, це — смерть, певно, моя. Життя — це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім — всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети — я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій — радій, рибо, радій. Любов варта всього — варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть.

2013

Вогнепальні й ножові

2012

«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»

Кожного разу, коли вони зустрічалися, коли сварилися і сперечалися, все перекочувалося і не закінчувалось, і кожного разу повітря засвічувалось, з очей виганяючи найменший сумнів, і історія їхніх дивних стосунків не мала продовження і жодного змісту, але варта того, щоби її розповісти. Коли вони втомлювалися і поверталися, коли вивітрювалися і не віталися, боролися вперто зі своїми видіннями, і говорили тільки з псами і тінями, вони трималися болю і відчаю, знаючи, що тільки їхньою вбивчою, понівеченою, північною ніжністю можна посперечатися з вічністю. І коли їх вчергове ламало і кидало, і планети над ними пливли розхитано, коли їх знаходили ранками тихими, відслідковуючи їхнє дихання, вони зупинялися в мороці теплому й освітлювали навколишню темряву зірками, сигналками й сірниками, переплітаючись язиками. І кожного разу, коли їх відспівували, відстрілювали і хором підспівували, ніби життя кримінальних ангелів вичитували з церковних євангеліїв, переповідали їхню історію, темну, спотворену і нескорену, переписану, недоговорену, ними самими вкотре повторену.

2009

«Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму…»

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму, караваном із трьох позашляховиків, обійшли перевал, що лежав у густому диму і прострілювався одним із піхотних полків. На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню, і в морозне повітря здіймалася анаша, і похмурі бійці грілися коло вогню, набиваючи навчено запасні ріжки з калаша. У кімнаті стояли жінки — юні й старі. Щойно ми увійшли, вони відступили вбік, і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі, розганяючи тіні з вилиць і темних повік. Капітан промовив: Маріє, усі шляхи, що вели сюди, всі дороги й стежки, нині світяться в темряві, й втомлені пастухи ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки. Всі потоки, Маріє, всі побережжя морів, перестуджені, мовби горла малих дітей, нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі загусають повільно відлунням добрих вістей. Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова, що лише існують, він зможе назвати все, в ньому буде наша печаль і наша злість больова, що заводить нас, єднає нас і несе. Його будуть слухати звірі, птахи і вужі, йому стане любові, щоби завжди стерегти перехоплені нами колони та вантажі, контрольовані нами долини, висоти й мости. Адже доки діти народжуються від нас, доки вони ростуть на нашій землі, доти є кому битись за кожну з пристріляних трас, доти є ким поповнити лави — невтомні й злі. Доки духи й померлі приходять до нас сюди, нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах. Все минуще, сестро, вічні лише сліди від шрапнелі та куль на наших чорних тілах. Хай малий сприймає помсти науку важку, хай навчається справі та поміж нас росте, — капітан покопався у похідному мішку і поклав до ліжка старий заводський ТТ. І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним, почали діставати ножі, амулети й прути, хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним, й відійшов назад, щоб інші могли підійти. Там уже лежало золото і килими, порцеляна, бронза й купа теплих речей, і стояло за вікнами небо чорне зими, і дими підіймалися в нього з сільських печей. І одна з жінок, із ліхтарем у руці, наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги, і за нею рушали всі пастухи та бійці, і ступали снігом, ніби не мали ваги.

2011

«Південно-західна залізниця.»

Південно-західна залізниця. Третя ночі, година рання. На два вагони одна провідниця забезпечує пересування. Ходить, ніби Матір Тереза, непевна, як погода осіння, блукає — темна і нетвереза, розганяючи сновидіння. Я лежу в глибині вагона, приречено, мов шахтар у забої, везу пакет з головою Пітона — чорного хіміка з Лозової. Колись він був королем гідравлік, мав постачальників за кордоном, жив як міг, контролюючи трафік між Тирасполем та Краснодоном. Труїв своїм щемким сурогатом молдаван та різних узбеків, навіть був колись депутатом по мажоритарному від есдеків. А ось тепер я не сплю, хоч пізня година й сни підступали до мене тричі, і слухаю, як його щетина далі росте на його обличчі. — Ну як ти, брат? — питаю. — Проспався? Може тобі сигарет нарити? — Та ладно, — відказує він, — не парся — з моїми проблемами тільки курити. — Страшно, — питаю, — з того боку? — Не страшно, — каже, — просто незвично. Страшно було минулого року, в Ростові, коли спалили шашличну. А тут — ніби щось тобі не вернули, і пам’ять волочиться, мов парашути. Ходиш і забуваєш минуле. Забуваєш — і не можеш забути. Лише відчуваєш останнім нервом, зубами і складками жировими тонку межу, що проходить небом між живими і неживими. Так що вези мене, брат, додому в тихому, наче спів, вагоні, вези мою безкінечну втому і спомини мої невагомі. Віддай мене товаришам по зброї, нехай ці печальні п’яні бандити тепер вирішують поміж собою, що з головою моєю робити. Нехай пам’ятають усі мої звички, голосу мерзлі глибокі озера й легені — чорні, як рукавички побитого безнадійно боксера. Скажи тій жінці, що вміла любити, нехай виходить з печалі своєї. Все, що я міг для неї зробити — це померти подалі від неї. Така тепер між нами різниця. Вклади сигарету мені до рота. Смерть, вона як оця провідниця — для неї це просто чесна робота. Теплі сни, випадкові дати. Все, що ти встиг запам’ятати, все, що побачити довелося, живе по смерті, ніби волосся. Поговори зі мною, братка. Палений найк, стара арафатка. Ніч пливе, сутінь хитається, повітря вдихається, видихається.