Динамо Харків. Вибрані вірші
вернуться

Жадан Сергій
Шрифт:

2010

«Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені…»

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені, так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною, що зробили з нею всі ці фінансові генії, котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною. Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі, і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом, ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі, зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом. Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами. Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком. І я знаю, найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять. А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком. Він називає мені імена лікарів, які його вбили. Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти. Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили. Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль. В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни, і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети. Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми. Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти. Скільки можна терпіти їх голоси на сходах, будильники й окуляри, теплі щоденні предмети! Вирви їхні серця, назавжди спинивши подих! Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!» І я дістаю бензин і міцні корабельні канати й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне, і знаю — ніщо не може мати над нами влади, окрім голосу крові, який заповнює горло. Добре, коли тобі сняться підпільники та герої. Погано, коли їх поява на тебе тисне. Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї. Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни. Країна, в якій виживання вважають талантом, де вся твоя біографія — список боргів і трупів, називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом, опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути. Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом. Хай потопом заллється вулиця кам’яниста. Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом гарячі електростанції мого невтомного міста. Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати. Хай спробують врахувати небесні сумні коливання. Сонця священний вогонь заливає кімнати. Герої не помирають від стаціонарного лікування.

2011

«Вони сказали: „За що ти тримаєшся, брат?»

Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат? Мало в твоєму житті було бід і втрат? Мало крові й жовчі було в твоєму житті? Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті». Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так. Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак. Вигребеш поступово, ти ж не останній псих. Потрібно вміти вчасно здати усіх. Ти пост'aрів, брат, тому давай без образ. Час змінився на краще — подивися на нас. Якщо дуже довго сидіти коло ріки, Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки». Вони говорили про сім’ї та біржовиків, про трабли з бюджетом й афганських бойовиків, про польський ринок і про китайський прорив. Я їх спочатку слухав, а потім заговорив: «Я народився в країні, якої немає давно. Я сам її знищував і пускав на дно. Я ховав цю країну, коли вас ще не було. Так що не вам мені розповідати про родинне тепло. Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка. Я точно знаю, що класова рівність — найбільш нетривка. Я палив кооператорів у вісімдесятих, і в дев’яностих бомбив фірмачів. Я ніде не вчився політекономіки, і сам нікого не вчив. Я торгував усім, що має якусь ціну, газом, лісом та боєприпасами через фірму одну. Я завіз стільки товару через одеський порт, що коли по п’яні тонув, зі мною тонув ескорт. Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси. Купував губернаторів і продавав голоси. Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат. Бачиш цей шрам, синок? Це на мене впав банкомат. Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви — діти лібералізму, вершники без голови, я топив кораблі й переходив босоніж моря, доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я. І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, — лише туман, густий прибережний туман, в якому ви губитеся, як піонери в кущах, або як невчена піхота в травневих дощах. Немає жодних невірних і жодних святих, немає жодних праведних і жодних простих, жодних партнерів, жодних, синок, торгів — є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів. Є лише наші жінки, які нам спиняють серця. Є лише наша подяка, як вигадка від Творця. Подяка, яку відчуває риба, коли ріка промерзає до дна. Бо там, де для вас триває партнерство, для мене триває війна. Є лише ті, кого ми ховали й кого несли, не важливо, де саме вони полягли, не важливо, коли. Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде, А всі нюанси ведення бізнесу завжди вирішить одна РГД. І що ви мені говорите про долари та рублі, нам із вами лежати в одній землі, а наша земля, як віра — вона глибока й тверда, і з цього боку її повітря, а з того боку — вода. Час не змінюється, змінюємося ми, пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми, переходячи через кордони чи повертаючи давні борги, і якщо хто й прийде на ваші поминки — це друзі та вороги». І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені, виривалося з горлянок і запалювало вогні, і ці вогні горіли й танули, як маяки, на які виходили з темряви зомбі, привиди, мертвяки.

2011

«І жінка з чорним, як земля, волоссям…»

І жінка з чорним, як земля, волоссям, яку я знаю вже стільки років, живе собі, не переймаючись зовсім, поміж вогнів і вечірніх мороків. Поміж світла й гарячого листя, поміж стін і пташиних криків, поміж підземних русел, що переплелися, поміж усіх своїх снів і фріків. Вона ходить собі на стадіони й ринки, ховаючи в куртці телефон і флягу. І я готовий палити сусідські будинки, щоби вона звернула на мене увагу. Я готовий позбавити міста керування і на портвейн перетворювати озерну воду, лише б вона, згадуючи про моє існування, писала мені листи про життя і погоду. Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки, лише б бути ближче до її ніжності й люті і слухати всі її втомлені байки про те, з ким вона спить і кого вона любить. Я вигадаю нові літери та розділові знаки, і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть, щоби вона забувала те, що могла знати, щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу. Небо за її вікнами буде холодне й зелене. Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну. Хай забуває про все. Хай забуває навіть про мене. Лише про мене хай забуває в останню чергу.

2011

Лесбійки

2009

«Що вона потім робила, куди пішла…»

Що вона потім робила, куди пішла, з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці, коли її темне вікно роз’їдала імла, як іржа роз’їдає старі есмінці? Курила бельгійський тютюн, міцніший, ніж зазвичай. Сварилася з поліцейськими — п’яна і грізна. Брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай — індійський, мов океан, чорний, як власна білизна. Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти, за те, що проймається спокоєм душі золота матерія. Лежала на теплому спальнику оголена, мов дроти, тиха, наче вода, сонна, ніби артерія. Що по ній залишилось? Якісь борги, які я поволі сплачував, книги і мапи, якісь випадкові друзі, якісь вороги, яких я насправді не знав, хоч насправді мав би. Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі, календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись. Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі, і завжди різав обличчя, намагаючись поголитись.

2009

«Ця жінка, яка фотографує дерева січня…»

Ця жінка, яка фотографує дерева січня, їхню вогку динаміку і переплетіння, маленькі будинки з димами, засипані снігом узбіччя, неба тяжкі простирадла зі складками й тінями. Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою, стежить за цими деревами, мов за тваринами, за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною, за тонкими руками, за збитими в кров колінами. Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає сіті, стрічками прив’язує собі до зап’ястя. А чорні порожні озера, кригою вкриті, постійно віщують їй усілякі нещастя. Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш, до смерті будуть тепер іти за тобою. Будеш їм віддавати усе, що маєш, будеш ділитися з ними вином і водою. Але вона говорить: все, що я справді маю, — це стрічки, щоб триматися поруч із ними, і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю, і постійно раню уста їхніми голосними. Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються, ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею. Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються? Це вони все почули, і тепер заперечують.

2009

Жінки

— Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову, з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами? — Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу, так як діти живуть зі своїми страхами. Це ось те, що між нами, — її химерний маршрут, яблука і вино, усе це її протестантство, одяг, який вона носить у торбі, мов парашут, і колір волосся, який вона змінює, як змінюють громадянство. Вона постійно зникає, у неї свої ключі. Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій. І я нажахано слухаю, як іноді уночі серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій. Вона зупиняє час, що вперто кудись іде, подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном. Тоді вона підстригає своє волосся руде, як підстригають траву, доглядаючи за газоном. Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій, і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій, і смерть, яка відступає, наче розбите військо. Виймає мені з долоні гострі скалки жалю, торкається мого тіла, ніби важкого ужинку. Ось саме тому я її і люблю, як тільки жінка може любити жінку.

2009

«Коли потяг нарешті в’їхав у гори…»

Коли потяг нарешті в’їхав у гори, залишивши позаду сонні долини, коли в чорних снігах від тяжкої змори засинали дерева, птахи і тварини, і коли вибрідали нічні подорожні на гаряче світло, ніби на запах, і світили їм річищ глибини порожні і зелені вогні по гірських вокзалах, і кондуктор вслухався в останні вісті, одягнувши стару залізничну куртку, коли діти колійників і машиністів уві сні намивали золото смутку, торгівельні контори й приватні оселі замовкали, мов патефони трофейні, і прокочувались крізь лункі тунелі неприкаяні літерні і купейні. І сумні пасажирки юного віку, невідомих занять і непевних звичок рахували мости, збиваючись з ліку, в теплих светрах і в’язаних рукавичках. Витягали з торби гіркі наливки, і ковтали дими устами самими, і нічної розмови ламкі уривки нависали над ними, пливли над ними. І одна діставала в диму, що здійнявся, словники з безнадійними коментарями, і гортала їх, доки потяг спинявся під станційними тихими ліхтарями, і читала подружці щось нестерпне, щось, від чого сухо стискало горло, і коли та спала — читала про себе, а коли прокидалась — читала уголос. І слова — промовлені, словникові западали в сон непомітно й загусло, і гойдалися в заспокоєній крові, наче водорості в холодних руслах.

2009

«Прийде весна, говорили вони…»

Прийде весна, говорили вони, кинемо все й поїдемо звідси. Заходячи в ніч, як у власні сни, дістанемось її глибини. Відстань? Що таке, зрештою, відстань. Поселимось біля морських портів, там, де олія тяжіє в трюмах, де все, чого б ти не захотів, для тебе вивантажать з кораблів чоловіки в потертих костюмах. Там, де жінки з вогнями в руках танцюють вночі на гарячих площах, носять кульчики в язиках, гадають на крові і на зірках, й спиняють вітри при кораблетрощах. Де вигріваються без кінця відвідувачі в тісних перукарнях, де пахнуть сигарами пальці творця, де кавові зерна, ніби сонця, пересмажуються у кав’ярнях. Там, де не буде цієї війни, яка триває зараз між нами. Зникнемо, планували вони, головне дочекатись весни. Хай скумбрія рухається табунами. Коли вони обіймались вві сні, в їхньому ліжку, на їхній війні чути було, як летять птахи, падаючи в сніги.