Динамо Харків. Вибрані вірші
вернуться

Жадан Сергій
Шрифт:

2004

Збирачі конопель

Тоді, коли вони кінцево розійшлись, від неї почали приходити дивні листівки; дивись, писала вона, це — збирачі конопель, це вони повертаються в міста, несучи на плечах гарячі рослини, заходять в свої будинки, обережно переступаючи через черепах і старих, вже сліпих від старості тритонів; крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку виростає очерет, з якого пастухи роблять дивні духові інструменти, що звучать залежно від напрямку вітру; і, виганяючи зранку череди, вони випускають вперед повітряних зміїв і вимахують бамбуковими палицями, будячи зі сну помаранчеві зірки; кажучи — вперед, наші старі бойові черепахи, вперед, виплутуйтесь із цієї жорстокої трави, ламайте смарагдове листя, за нашими спинами, за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти, вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів, в яких нам доведеться помирати від лихоманки і старості, так що вперед, вперед, на голос повітряних зміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих, які не можуть продертись крізь нашу густу траву. Дивись, писала вона йому, все, що збулось, і все, що збудеться, все, що тобі заважає і що тебе зміцнює, — все це в руках невідомих тобі чорноробів, наша велика реальність, з кав’ярнями й кредитними банками, чекає щоранку на твоє пробудження; все функціонує лише за твоєї присутності, все закінчується лише з твоїм помиранням, все це ніколи не припиниться, все триватиме безкінечно, без кінця і початку, до самої смерті.

2004

Океани

Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води, мабуть, тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану, з’являється присутність великого в твоєму житті; все було створено з урахуванням твого серцебиття, недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті, повертаються в бік населення. Ніби не втримуючись на відведених для них територіях, вони в якусь мить забігають всього лише на хвилину у сновидіння, як діти вбігають в батьківські спальні. І навіть якщо їх не видно, це ще не значить, що їх насправді не видно. Та частина життя, яку називають життям, ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків. Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те, чого ти не можеш почути. Є підвали, і є дахи, і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш — мокрі зимові дерева, ріки й трава, котра в своєму світі є чимось таким, чим в нашому світі є радість або прощання. І ось тоді, починаючись ближче до ранку, вони приходять і зупиняються зовсім поруч, ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям, або пробиває механічною друкнею літери зі зворотнього боку, теплою кров’ю по обгортковому паперу, і птах за вікном перелітає так повільно, що доки його видно, я встигаю вписати потрібні слова, і навіть встигаю їх викреслити.

2004

Історія культури початку століття

2003

Історія культури початку століття

Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер, перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними, як друкарка в старій варшавській конторі. Важкі стільники письма вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова. Пиши, лише не спиняйся, продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп. Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань, і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві. В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа. Я завжди вірив лінивій циганській пластичності, бо не кожному випадає цей затяганий шеляг. Якби ти подивилася в їхні паспорти, що пахнуть гірчицею і шафраном, якби ти почула їхні розбиті акордеони, що відгонять шкірою і арабськими спеціями, — вони говорять, що коли ти їдеш — куди б ти не їхала — ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є; коли мовкне спів старих грамофонів, з них витікає мастило, наче томат із пробитих бляшанок з-під супу. Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах розривається кожного ранку натруджене серце епохи. Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти, придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна, і повторюєш пошепки почуті від нього речення, наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати — так поставала епоха, так вона розверталась — важко, як бомбовоз, залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори, розганяючи з плавнів диких качок, які, розлітаючись, перекрикують вантажників, бога, баржі. Вибираючи курс навчання, поміж інших речей ти би мала дізнатись — насправді культура початку століття вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці, закорінилась в зламах твого цупкого волосся, перехопленого недбало на вітрі, розвіяного над пальцями, ніби струмені теплої води над рукомийником, ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями, ніби довге осіннє небо над кукурудзяним полем.

2001

Продажні поети 60-х

Продажні поети 60-х мали б тішитись, що все закінчилось так успішно; адже скільки було небезпек, а бач — вижили, повернули кредити, хіба що бойові рани нитимуть під час циклонів, ніби під час місячних. Продажні поети 60-х возять за собою великі валізи із жовтої штучної шкіри; зупиняючись в готелях, вони притримують слухавку плечем, наче скрипку, а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки. В’єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме. Що тобі до мене? — легко викинеш м’яту візитку. Однією візою в паспорті більше, однією менше. Коли-небудь на засніженому летовищі комусь із них пригадаються всі їхні лекції, берлінське радіо і мости через Віслу. «Добре, — подумає він, — добре, то були незлі часи — наші продажні 60-ті, дарма, що в голові по тому суцільна педерастія і соціал-демократія. Нас вела за собою любов, любов виривала нам наші гланди, як виривають слухавки з вуличних телефонів. Поезія пишеться горлом, але це горло безнадійно застуджене». За всіма законами літератури, за всіма умовами підписаних ними контрактів вони справді боролись за свободу, а свобода, як відомо, вимагає, щоби за неї час від часу боролись — в окопах, лісах і на сторінках незалежної преси. Говорячи тут про поезію, пом’янімо всіх тих, хто залишився на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х, всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації і над ким дотепер пропливають хмари, що своєю структурою нагадують американські верлібри; пом’янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом, нагадує звичайну бойню, де кишки випускаються просто тому, що це має робитись саме тут; і виживають після цього хіба що продажні поети, з легенями — розірваними від любові.

2001

Сербо-хорватська

Юна сербка переходить вулицю і, оминаючи осінній базар з розвішаним крамом, помічає, що цієї осені багато золота в хустках і городині — он його скільки в теплій цибулі; багато світла в ресторанах, де на стінах висять портрети цісаря. Тепло цієї осені воно торкається і тебе, і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику, викладає на стіл то слухавку, то олівці; буде тобі зима, будуть тобі сновидіння, але небо щоосені важчає і хитрий диявол хапає собі грішників, мов жирні фініки з кольорових упаковок. Терпкі слов’янські синтагми; вона розповідає, як купувала конверти в тютюновій лавці, як зайшла до підземки і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ; за її розповіддю ніхто не зауважує, як заходить сонце, зауважують тільки, що її вилиці дещо темнішають. Спробуй зараз пояснити їй, що ці осінні годинники, якщо їх вчасно не зібрати, просто перестигають і бризкають на одяг і на долоні соком, на який потім злітаються оси і пробивають жалами твою шкіру аж до самого серця.

2001

Польський рок

Засинаючи, вона пригадала ріку — десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя, охолоджене річище світилось зсередини бронзою, хоч сніг засипав течію; потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах. Ми опинились по різні боки зими, і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі, ще нагадає тобі вісімдесяті роки і радіо, наповнене польським роком; рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо, рок-н-рол, який перелітав через Карпати, просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській; наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись, наше повітря не таке безкінечне, щоби слухати різну музику. Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом, він би здійснювався саме за допомогою цих теплих коричневих конвертів з платівками польського року, з тонкими подряпинами від Божих нігтів на чорних полях; можеш побачити його вінілову шкіру, можеш відчути його полуничну кров, змиваючи пил і протираючи доріжки губкою з оцтом. Сполохані вітром птахи, заспокоївшись, займають свої місця в проміжках поміж ударами її серця, не знаючи, що вона бачить у своєму сні, про кого вона забуває посеред сухого річища; весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і проїзні талони в кишенях куртки; ось зима перекотиться з сопки на сопку і прийде гаряча пора, коли із землі повиростає стільки різних речей, аж повітря змушене буде піднятися трохи вище, щоби не зачіпати ці довгі високі стебла, що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди якраз під її вікном.

2002

Молодший шкільний вік

Це уже вкотре все починається спочатку, і я говорю так, ніби бачу її вперше — все як завжди, просто сьогодні надто холодний вітер в поштових скриньках, і в сірникових коробках печально дзвенять жовті монети. Просто надходить той вік, коли починають снитись однолітки, наче час повертається назад, щось забувши. Скільки їх вижило — цих вічно голодних вовченят? Всі їхні мандрівки в нікуди починались, як правило, з центральних вулиць. Дивитись на життя крізь вікна автостанцій, померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, — років десять тому ти теж так часто користувалась чужим шампунем, що твоє волосся іноді втрачало свій власний запах. А ось тепер сни обриваються просто в твоєму тілі, як міжміські телефонні розмови, і липневі автобуси, крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм, повертаються до твого міста, де кожного літа ти знаходиш заіржавілі леза у ванній кімнаті і вуличні автомати з колою. Що змінилось? Виросли дерева, зникли старі кінотеатри і молочні магазини. Лише дощова вода все така ж солодка, особливо коли потрапляє на яблука. Тоді вони важчають і довго-довго падають у пісок, розбиваючись на смерть під гарячими небесами.

2002

Жити значить померти

Влітку, коли нагріваються обручки й нігті на пальцях чоловіків в привокзальних готелях, і в сутінках діти з новобудов до сердець притискають чорні футбольні м’ячі; в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино, повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт, запилений і ламкий проїжджає під місяцем. Померши одного разу, ти продовжуєш шлях через нічні двори і помічаєш, як смерть тримає в руках м’ятні цукерки і роздає їх дітям на привокзальних пустищах. Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя, коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади, з дому виходить старий аптекар, котрий лікує всіх аспірином кожного дня, граючи зі смертю в якусь невідому гру; життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі, жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри, які переносять в наплечниках сухі небеса. Померши одного разу, ти відступаєш в тінь і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає тебе самого між стебел густої трави; померши посеред літа, обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами, душі померлих, наче чіпкий деревій, прорізають в повітрі свої вертикалі. Спробуй, коли вже знатимеш як, спробуй, вирви мене з нічного нутра країни, вирви з невидимих витяжок в небі, якими до нас проходить любов. Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко, комах і духів із твого тіла? Під літнім небом наша з тобою земля так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами. …По смерті ступивши півкроку вбік, бачиш крізь шви у повітрі, як таємні кіномеханіки спроектовують на твоє тіло великий небесний кінематограф, щоби на світло його летіли душі покійників і смарагдові тіні жуків…