Динамо Харків. Вибрані вірші
вернуться

Жадан Сергій
Шрифт:

2009

«Перечекавши останні сніги…»

Перечекавши останні сніги, вихопившись за сезонні межі, він зняв готівку, віддав борги, і опинився на узбережжі. З легенями, повними тютюну, з кишенями, повними алкоголю, він мовби пробив заслону міцну, не відчуваючи зовсім болю. Крізь теплий туман прослизнувши вужем, щоб гнати похмілля легку химеру, голився краденим фінським ножем і зранку пив солодку мадеру. Братався, ніби останній раз з напарником зі смішним поганялом, про вартість справжніх жіночих прикрас втираючи картярам і мінялам. З кишень витрушуючи пісок, просив сигарети й давав поради, і плакався їм про своїх жінок та бізнес, який забрали араби. Ці довгі розповіді уночі, мов чорне сяйво морів полярних, з ручною мавпою на плечі в прокурених і порожніх більярдних. Й жінки в далеких північних містах, втрачаючи спокій в терпкій жалобі, писали в довгих і тихих листах свої зізнання сумні й розлогі, просили сказати, що ця печаль відійде, так як відходить море, що він скоро вернеться або хоча б що в нього все добре.

2009

«Коли вона повернулась, ближче вже до зими…»

Коли вона повернулась, ближче вже до зими, всі свої літні речі вимінявши на квиток, в теплих її кишенях ховались портові дими, а кров мала колір висушених трояндових пелюсток. І я гортав її книги в перці, кориці й вині, і слухав собі неуважно, як вона залива, і як виростають у темряві, зріючи на глибині, чорний камінь вугілля, зелена рослина трава. І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги, і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок, і чекала кожного вечора, коли вже підуть сніги, але сніг, на відміну від неї, так тоді й не пішов.

Ефіопія

2009

«Він був листоношею в Амстердамі…»

Він був листоношею в Амстердамі, слухав аббу, сидів на трамі, дивився порно у вихідні. Друзі його, пияки-радикали, говорили: «Ми все провтикали, ми, можна сказати, по вуха в лайні. В країні стагнація і мудацтво, лібералізм і продажне лівацтво, і неясно, що нас трима на плаву. Євросоюзом керує сволота. Вони говорять — «Свобода, свобода», а піди-но купи нормальну траву. Але на Сході ще є країна, вона сьогодні, можливо, єдина, де сонце свободи не встигло зайти. Де вірять в людину — вільну, розкуту. Спробуй пробити канали збуту, давай наведемо культурні мости! Там втіха сходить на кожну хату. Церкви московського патріархату знімають вроки і славлять джа. Мануфактура та інші крами там контролюються профспілками, і співом ясніє колгоспна межа! Там п’ють абсент при застудній хворобі. Там демони у жіночій подобі, сховавши в горлі темну пітьму, сповнять усяку твою забаганку. «Давай, чувак, — привези афганку!» — повторювали вони йому. І він ступив на цю дивну трасу. Авіалініями Донбасу, де на сніданок — лише бухло, мріючи про країну шалену, він вилетів за кордони шенгену, лишивши все, що в нього було. Ступивши на землю в місті Донецьку, з усіх іноземних знаючи грецьку, яку тут нібито знали всі, він трапив до рук дивовижній парі — водій на форді й друг на кумарі. І сяяли зорі у всій красі. Водій сказав: «Все нормально, зьома, давай, почувайся у нас як вдома, тут друзі навколо, бачиш і сам. Ти трапив на землю обітовану. Їдьмо в Стаханов, там стільки плану, що вистачить на весь Амстердам!» Був простір вечірньою сутінню скутий. Стояла зима. Починався лютий. І місяць за ними гнався, як птах. Тривожно світилися терикони, на Україну ішли циклони, й душі тонули в глибоких снігах. На сорок п’ятому кілометрі вони застигли в злій круговерті, і тьма огорнула їх мулом густим. Водій промовив: «Йохан, братішка, по ходу, виходить, усім нам кришка, молися своїм растаманським святим!» Замерзло пальне і стихала мова. Смерть надійшла із портів, з Азова, і демон смутку над ними літав. Випивши дезодорант, щоб зігрітись, він намагався комусь додзвонитись, але телефон йому відповідав: «На даний момент абонент недоступний. Життя — процес взагалі підступний, так ніби тонеш серед ріки. Смерть твоя — невелика втрата, просто змінюється оператор, й повільно зникають вхідні дзвінки».

2008

«Третій день крізь сутінь масну.»

Третій день крізь сутінь масну. Третій день без спочинку і сну. Я звик до піску і до холоду звик, і в торбі у мене — вино і часник. А під сукно, мов під віття смерек, Зарито афганський крек. Я тридцять днів ховався в імлі, їв траву, спав на землі, збираючи, мов данину тяжку, крихти коштовного порошку, який, ніби тіні пропащих душ, лежить на хребті Гіндукуш. Це смерть шукає мої сліди, смерть виводить мене до води, і доки я з річища мерзлого п’ю, тримає флягу мою. Я ніс усе, що і мав нести, я обійшов талібанські пости, дістався міста, продав телефон, перейшов таджицький кордон, і на п’яту ніч, хто би що не казав, побачив Ростовський вокзал. Там попереду погранці, сонце в траві, туман на ріці, довгий день, строкатий базар. Лише б довезти додому товар, і скинути, якщо повезе, циганам із ХТЗ. Але смерть чекає на того, хто йде. Смерть тримає мене і веде. Смерть прокидається вночі на моєму плечі… …Тихий ранок, темний вагон. Це був останній мій перегон. Усі дороги вели сюди. Ось мічені кров’ю собачі сліди, і важко, мов короп у глибині, куля сидить у мені. Дихати, дихати що б не було, коли твоя тяга — єдине тепло. Життя втрачає свою вагу, коли вдихаєш гарячу жагу, коли видихаєш солодкий щем, курячи синій елем. Кров затікає в теплий рукав. Мене все одно ніхто не чекав. Кордон зачинено на замок. І, не відходячи ні на крок, моя душа, ніби щось чуже, тіло моє стереже.

2008

«Вже кілька днів стояла спека…»

Вже кілька днів стояла спека, і сонце ховалося між тополями. В будинку напроти була аптека, де вони купували бинти і знеболювальне. Лежали розпечені квартали, ніби розсипані монети. В помешканні, яке вони винаймали, вночі нагрівалися усі предмети. Нагрівалися фінки і відмички, одяг із запахом нікотину, нагрівались бензинові запальнички, в яких уже давно не було бензину. Темніли повіки її обважнілі, і дерева за вікнами відкидали тіні. Нагрівались порізи на її сухожиллі, нагрівалися кулі у нього в тілі. І коли вона торкалася повітря рукою, нагрівалося повітря — чорне й прозоре. До ранку було тихо, і тиша була такою, що чути було, як їм сниться море.

2008

«Фабрики в дощі, ніби в жалобі.»

Фабрики в дощі, ніби в жалобі. Дощ над мостами летить, минаючи. Сама потім вирішиш — зізнатись у хворобі чи хай собі живуть, нічого не знаючи. Сама потім повернешся, якщо захочеш, якщо забудеш про заборони. Сидиш і спомини перекочуєш, як перекочують порожні вагони. І кожна розмокла рама віконна, наче схованка спорожніла, і дим виходить із високого комина, мов душа із померлого тіла. І дивишся довго, мовби востаннє, на чорні коридори й верстати, маючи відповіді на всі питання, які ніхто не захотів поставити.

2008

«Смерть моряка річкового флоту…»

Смерть моряка річкового флоту схована в прибережній глині, доки він робить свою роботу, доки мусони стоять в долині. Стишені баржі, рухливі шхуни, що пропливають за течією, торкають хребта його басові струни, шепочуть: вона не буде твоєю, вона, ця жінка, зі сріблом у горлі, із серцем зі слонової кістки, настоюється на своєму горі, не дочекавшись від тебе звістки, кинула все, що тримала досі, ховає дощі глибоко в тілі. Чуєш, за міддю в її волоссі плачуть риболовецькі артілі? Тому пливи собі повз пороги, повз мерехкі електричні турбіни, подалі від своєї тривоги, подалі від цієї країни. На золоті вогні малярії, на стомлений голос діви Марії, на обважнілі одеські тумани, на теплі від мулу і жиру лимани. На скумбрії плавники пурпурові, на рвані потоки нічного вітру, на вірну смерть від чорної крові, чорної крові, технічного спирту. Тоді проситимеш трохи ласки, щоби було не надто жорстоко, щоб не забули тобі покласти по срібній монеті на кожне око. Потім пітьма набіжить звідусюди. Потім зірки перестануть снитись. А потім і серце змушене буде спинитись.

2007

«Я пам’ятаю голоси…»

Я пам’ятаю голоси, Станційне плетиво предметів, і сутінки, які росли поміж пекарень і буфетів. І сонце соком із цитрин розмащувалось по одежі, випалюючись, як бензин, ховалось за вокзальні вежі. Й відчувши цей прогірклий смак, нічні коханки і мисливці ділили цукор і табак, немов вори на пересилці. І підшивав старий торчок з шинелі зрізані нашивки, і теплі хмари вздовж річок пливли на кримські перешийки. І озирнувшися нараз посеред тиші і огрому, я пригадав раптово вас і говорив собі самому, що в цьому остиганні доль усе вирішує випадок, що чорна квітка алкоголь вам виростає між лопаток, що кожного, хто стереже в цій тиші потяги товарні, по смерті пом’януть лише колійники на сортувальній, що в мить, коли я відійду за бризками нічних припливів, вони оглушать пустоту сигналами локомотивів, і що поштові багажі лежатимуть в станційних залах, криваві й гострі, як ножі, як перець, як смола на шпалах.