Динамо Харків. Вибрані вірші
вернуться

Жадан Сергій
Шрифт:

«якщо ти надумаєш їхати з цього міста…»

якщо ти надумаєш їхати з цього міста ніби апостол чи добрий нігерський пастор вистукуючи пальцями по словнику хвилюючись зазираючи до нього щомиті шліфуючи гострі камінчики з вервиці складнопідрядних речень в гарячих морських каютах в вагонах середнього класу місто з якого ти щойно емігрував наче стіна якої не мурував наше з тобою дитинство старі гаражі труби розбомбленої водостанції офіцерські швейцарські ножі еміграція камандір це довга тривала путь не буде туману в душі і російських літер в газетах в европі циклон починається і трива мюнхенські турки готуються до різдва в цій не найзеленішій із країн вони кочують родинами на вікенд бачать ранковий сніг за вікнами електричок й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники ірландський студент — юний прихильник ІРА життя для якого рулетка а світ діра святковий дублін теплі в’язані светри кренберіс в плеєрі кмин і тютюн на столі ці ангели тероризму завжди навколо тебе їхній заселений простір їхній святий миколай їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках я буду молитись за тебе і твій маршрут за твій страховий поліс і скати вантажних машин за воду в холодних ріках і листя яке вже палять за все що ти тут забув і що забуваєш тепер де б ти врешті не був за все що забудеш потім та найголовніше — за пам’ять твою за пам’ять

2000

«вона ще не виросла і не втратила голову…»

вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап’ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя вона ще не падала на мокрі матраци і в кров її не вливався поспіх і ще не блукала південними трасами худоба — таврована мов плацкартна постіль ні болю в легенях ні решти блиску в темній траві без кінця і міри й гарячі квіти високого тиску не росли на відкритих ділянках шкіри і друзі на станціях і ріки в селищах дбають про свій подорожній статок і одяг випалюється на сонці все ще вірно тримаючись її лопаток вона ще не може просто померти зализує рани наче конверти чистить зуби мов табельну зброю і засинає поруч з тобою

1999

Поруйнування Єрусалиму

( Лицарська поезія)

Лицарство прагне воєн. Лицар вдягає збрую, важчу за нього вдвоє, що, власне, його не турбує. Лицар кохає неню, має право на працю — відрубувати полоненим руки, ноги чи яйця, робити замахи, змови, ставити церкву шпилясто. Натомість не має змоги займатись, наприклад, блядством на службі або в гешефті кохатись. Лицарю гоже минати спокуси дешеві, на царство чекаючи Боже. Лицар людина вільна. Попри можливі страти постійно встряє у війни, щоби надерти сраки маврам чи пак арабам. Залізом прикривши сподні, лицар прямує радо на Схід, за гробом Господнім. Де-небудь в країні теплій, на прю стаючи, мов до праці, він потерпає в пустелі від спраги та мастурбацій. Молитву співаючи Богу, в’їжджає врешті в долину. Тримає вперто облогу під стінами Єрусалиму. Далі — питання часу. А час приносить утіху — в місті вмирають часто настільки, наскільки й тихо. Дохнуть, мов зловлена риба, слабнучи від нудоти. Ще деякий час потрібно тримати облогу, аж доки місто відчує втому. Лишаться тільки каліки. В місто ввійти, а потому чинити розбій, оскільки життя, воно, як намисто — не варто шукати початок. Три дні грабувати місто або гвалтувати дівчаток чи хлопчиків. Справа смаку та досвіду. Лицар має свободу вибору. Many роздерто. Знамено має на вітрі. Ясніють далі. Та лицаря в самий розпал посеред мертвих кварталів раптово проймає розпач. Тож лицар скидає лати і лицарю перед Богом глибоко поїбати щодо наслідків цього. Його ридання гарячі, він гнеться під часу плином, і повзає навкарачки спаленим Єрусалимом. Кигиче, Месію кличе, сипле прокляття й погрози. І сірим його обличчям стікають брунатні сльози.

1994

«Вирощено і нищівно…»

Вирощено і нищівно над каменями і кущами повітря заповнене щільно душами і дощами. Підпис, місце печатки, Виводиш, наче харизму, блаженні першопочатки східного сепаратизму. Коли літає, померши, радіо над домами, і березень, як уперше обступає димами. Я бачив твої падолисти, ту ніч, що тебе огорне там, де високі під’їзди, мов застуджені горла. З полісу, з небокраю тягнеться довга вервиця, і ця панорама, я знаю, вона ще тобі озветься луною в порожній шахті, листям у водостоці, в жованому ландшафті, у пташиному оці.

1999

Переваги окупаційного режиму

1 В один із днів повернеться весна. З південних регіонів батьківщини потягнуться птахи і голосна свистулька вітчизняної пташини озвучить ферми і фабричні стіни, і грубий крій солдатського сукна, і ще багато всякого гівна. 2 Але печаль сідає на поля. Нужда голімі розправляє крила, докіль поет тривожно промовля: я є народ, якого правди сила; цю жінку я люблю, вона просила. 3 Сумна країна у години скрут. Блукає міщанин поміж споруд, з усталеним природним артистизмом говорить, і його словесний труд повніє нездоровим еротизмом і побутовим антисемітизмом. 4 Сколовши босі ноги об стерню, старенький Перебендя коло тину ячить собі, що, скурвившись на пню, лукаві діти в цю лиху годину забули встид, просрали Україну, забили на духовність і борню, і взагалі творять якусь фігню. 5. Бідує місто. Кинувши фрезу, робітники на заводському ганку лаштують косяки, бузять бузу, розводять спирт, заводять варшав’янку і, втерши соплі та скупу сльозу, майовку перетворюють на п’янку. 6 Село мине спокуту цю тяжку. Село — це корінь нації, це води, що рушать берег. Молодь на лужку, довірившись сільському ватажку, заводить, навернувшись до природи, народні сороміцькі хороводи. 7 Тому життя ніколи не втрача своїх прозорих гомінких проекцій. Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій, бере за руку втомлене дівча, і вже вони — аж дня не вистача — займаються конспектуванням лекцій, зневаживши вимоги контрацепцій. 8 І лиш зоря над містом пролягла, юнак змахне краплини із чола і молодечо усмішкою блисне. Бо попри те, дала чи не дала, у щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград — красиве і корисне.

1998

Станси для німецько-фашистських загарбників

а. Лілі Марлен, ти не росла у совку, ти взагалі не знаєш, що це таке — совок, але батальйони тягнули цю пісню ламку, ховаючи в ранцях на застібці і на замку між порнографічних листівок трепетний мамин рядок. б. Війна почалася у червні, а вже восени, з понтами прогоцавши літню кампанію, в ніч відходили «наші», як ніжно себе вони самі й називали, і, мабуть, немає вини в такій безпідставній любові до малознайомих облич. в. Така вже була умова, що їх вела уперед, така пролетарська сансара, такий православний чин, щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет, знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет, окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин. г. Але ви врешті з’явились — діти германських лісів, непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин, і всі міщани раділи появі цих голосів, за винятком агітатора, котрий вже мирно висів, і був один, хто не тішився, був взагалі один. ґ. Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст. Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат, ось збуджені комсомолки до співу виказують хист, і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст, з бантами на вишиванці виходить коляборант. д. Ви дбали про місто, листівками всіявши брук, і хай мародеру дрижав його згорблений карк; відкрили «Просвіту», зчиняючи гамір і грюк, зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк, хоч на фіг кому потрібен він був — цей ваш зоопарк. е. Ті піонери-юннати, які вам писали вірша, та вчителька мови, котра пускала вас на постій, — вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша, ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа — знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій. є. Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець, коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла, скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла до ваших холодних німецько-фашистських сердець? ж. І навіть можна не знати природи якихось речей, але, якщо вже відверто, без соплів і без образ — попри усю непруху, попри тугу, ачей невже ви самі не бачили, невже не мали очей, що райх ваш — фата моргана, і фюрер ваш — підарас… з. Адже біль цього міста вже не звести до ладу, не стишити цю образу до всіх, хто його здавав, тому і я краще здохну, чи просто так упаду на площу його свободи — виснажену і руду, аніж відійду від коріння його наркотичних трав. и. Лише нерухоме небо, небо собі згори лінзами Богородиці зазира до осель… Гріються шоколадки у руках дітвори, пахне драпом в учительській, дощ заливає двори, гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.

2000

«Музика, очерет…»

Музика, очерет, на долоні, руці. Скільки пройде комет крізь понадхмар’я ці. Як проступа тепло через ріки, міста. Все, що у нас було — тільки ця висота. Все, що трималось вій, голос печальний, плач, я скидаю на твій автовідповідач. Поїзд твоїх химер не зупиняє біг, нам з тобою тепер падає різний сніг. Нарізно кров поспіша, солодко шириться лет, тихо росте душа, мов ламкий очерет.

2000

Пепсі

1998

Donbas independent

На деревах скипав неозбираний мед. Володимир Сосюра — юний поет, закосивши на фронті з недбальства світил, заїздив у розбомблений харківський тил. Гайдамацька підошва розкришує скло, до єврейських районів ступає тепло, із небес висівається мерхлий озон на угіддя фабричних триперних зон. Кожен домішок світла в глибинах кімнат, господарського мила м’який рафінад, переїзди, веранди, газетні рядки — все перейде крізь тебе за довгі роки. Всі скресання річок, залізничні пости, всі загублені зшитки, монети, листи, ціле місто з безладдям подій і речей застряє, ніби здобич, у пастці очей. Але ця течія підхопила й несе, і сумління твоє забиває на все, за лункий водогін, за барачних птахів, за плантації шиферних білих дахів. Смерть облишить тебе шамотінням води, дозуваннями брому, тяжінням біди, телефонами, бритвою по щоці, комунарською пайкою у руці. Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж — риштування домів, жарівки параш, цю погромну відлигу з її теплом, що усе летить, над твоїм чолом. По часах небуття, по жовтій стерні, із усього спадку вціліють одні надбання зіниць, та вони, далебі, не належать ні Богові, ні тобі.