Динамо Харків. Вибрані вірші
вернуться

Жадан Сергій
Шрифт:

2002

Поштове відділення

Поштове відділення, над яким проповзає відлига, і ранкові універмаги, якими ходять носії піци, — як ти легко тримаєш речі, потрібні тобі щодня: люльку з гашишем і горня з чаєм, обмащений медом зимовий посуд, як ти уникаєш протягів і листування; з видом на місто, яке зовсім затихло, вулична торгівля не надто жвава о цій порі, два-три торгівці смаженими каштанами дивляться в небо, і сиплеться сніг, але такий розгублений, що тане ще там — щойно долетівши до перших пташиних зграй; так що птахи бавляться собі — над головами в них так багато снігу, а вже під крилами так порожньо, що хочеться довго летіти під низькими мостами, тримаючи в дзьобі запах смажених каштанів; кожен щось може знайти собі, аби лише добре шукав, янголи сиплять тобі під ноги ремонтний пісок і діаманти, безпорадне сонце посеред зими, все що воно може, це просто рухатись — зі Сходу на Захід, кохана, зі Сходу на Захід.

2002

Елегія для Урсули

Човни, завантажені іспанським часником, по довгій дорозі ввійшли до порту, обвішані водоростями, ніби фальшивим золотом. Я знаю — цієї ночі до ранку сухі простирадла пронизливо пахли матроськими робами і смолою; так як ніколи летіли зірки на побережжя, і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени, забивались тобі між пальців. Що ти могла побачити перед тим, як померла? Безперервність повітряного потоку не дозволяє затамувати подих, безперервність дихання не дає зупинитись, переходячи через кордони. Що саме дозволено бачити наостанок тим, хто має померти? Десь на півночі материка починала громадитись крига, і найглибші серця цибулин на світанку холонули і зупинялись. Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях рибин, які викидалися із води? І чи упізнала ти ріку, що тяглася вниз кам’яним рельєфом, наче купа мокрих важких простирадел? В свої двадцять вісім я пам’ятаю стільки імен, про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі, стільки імен, від вимовляння яких піднебіння забивається кров’ю і снігом, що навряд чи наважусь говорити про тебе в умовний спосіб; по-моєму, смерть — це ніби перейти з однієї порожньої кімнати в іншу, здіймаючи протяг, який вириває розетки і вистуджує кров тим, хто залишився. І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями, і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді, не наважуючись вийти на берег, і високі дерева — позбавлені листя, мов громадянства. Повертайся туди, де на повіках тверднуть тьмяні перлини чекання, де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн, де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою, кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів, і над ними до ночі літають душі розчавлених помаранчів.

2002

Гумова душа

Як будь-яка інша історія, ця історія добрих дитячих стосунків поступово добігає кінця. Підлітки в стані вічної застуди і закоханості, котрі намагаються звести докупи розлоге плетиво подорожніх вражень, врешті вмовкають заворожено під травневим дощем, який ховається в їхньому волоссі, аж його тепер звідти і не вичешеш жодними гребенями. Лише потопельники — ці ангели повільних річок, стоять під водою і вигинаються за течією, мов листя морської капусти, і лише сварливі ворони перебираються з неба до неба і знуджено дибають в горішній ріллі, переносячи на плечах своє домашнє начиння і смугасті лантухи з пір’ям. Як будь-які інші речі, речі з цієї історії насправді легко надаються до озвучення, хоч ви так і не змогли сказати одне одному про жодну з них. Аж ось, виявляється, все так легко і просто — привиди, що вистромлюють до неї з дощу свої риб’ячі обличчя; кавові зерна, що пускають коріння в теплому ґрунті її безсоння; її простирадла, що схожі на листівки з відозвами страйкуючих комітетів.

2002

Китайська кухня

Цей випадок трапився років п’ятнадцять тому, якщо я не помиляюсь. Тут поруч, на сусідній вулиці, може, ти пам’ятаєш, є такий високий будинок, в якому тоді здавались кімнати, і там поселилось кілька китайців, які, як виявилось, перевозили наркоту прямо в своїх шлунках, мов небачений небесний кав’яр, здатний зламати цю вкінець загроблену цивілізацію. Кімнати здебільшого винаймали всілякі шарлатани і таксисти, також повітроплавці, позбавлені своїх небесних болідів, все варили на кухні каву і слухали джазові радіостанції, і речі починали світитись в темряві і не відкидати тіней, а колишні регбісти за пивом і картами курили кемел і говорили про своє довбане регбі. В китайців щось не залагодилось із бізнесом, про це потім багато писали, сам знаєш, як це буває: одного разу щось там собі не поділили — і по всьому, тож влаштували жахливу стрілянину прямо на задньому дворі, заганяючи у підвали щурів і птахів у небеса. Я час від часу туди заходжу, коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак, розглядаю пожежні драбини і небо, в якому, якщо подумати, немає нічого, окрім, власне неба, і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому, що в них просто зупиняється серце від любові до цього дивного-дивного фантастичного світу.

2002

Готельний бізнес

В дешевих берлінських готелях, які тримають росіяни, де на рецепціях немає льодяників, а в кімнатах — відповідно — конвертів з готельними лейблами, де стоять пожовтілі від часу ванни, в яких ховаються риби і скорпіони, часто спиняються відвідувачі, терті життям, яким є що розповісти про цей час, перш ніж завалитись в ліжко разом зі своїм бухлом і старими мундштуками. Доки вони говорять і жують нарізану шинку, принесену з крамниці напроти, і попіл з їхніх цигарок летить в ліжко, як сніг на портові міста, місяць встигає з рогу вулиці переміститись ближче до церкви і коридорні починають займатись ранковим прибиранням, знаходячи в душових кабінах використані презервативи і вимазані кров’ю рушники. І ось одного разу в один з таких готелів вселяється чоловік, показавши на рецепції студентський аусвайс, і зачиняється в кімнаті. Вранці йому ще приносять сніданок і він — разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків, залазить у ванну і пускає воду. Знайшовши його вже наступного дня і викликавши поліцію, коридорні потім довго перемовляються, що ось, мовляв, треба ж було так наковтатись снодійного, щоби померти просто в воді, бачиш, виявляється, смерть може пахнути турецькою кавою, і що нам тепер робити після цього всього? Міста, розірвані жагою самотніх жінок, змащений слиною молодих емігрантів місяць — все, про що вони говоритимуть, про що їм є що розповісти, коли кожен ковток і кожна тяга — лише привід продовжити безкінечну розмову. Мало хто здогадується про межі видимого, особливо в цій кімнаті з тостером і нічником, з якої немає повернення, і немає пояснення, ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю, яка першою увійшла до кімнати і навіть бачила, як у воді плавали розмоклі банкноти і чорні дельфіни, а зі стелі на тонких павутинках спускались павуки і ангели і сипали трояндові пелюстки в хлоровану воду.

2002

Дитяча залізниця

Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії, в березні, коли містом товчеться безліч божевільних, гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах, як тритони обертаючи за світлом коричневі очі; щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ і сипле в твої долоні пригоршні молюсків і равликів, комет і річкового каміння. Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі зупинялись, наче будильники з тисячею ослаблених пружин; сховавшись під небо, котре летіло з двома світилами, мовби людина з двома серцями, рудоволосі дівчата які тримали сутінки на кінчиках язиків, співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі, було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів; і з пагорбу, де закінчувалось місто, видно було залізницю, якою добирались додому робітники. Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися в шахтарському селищі. Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі, крам і світила, і, повернувшись, зникає за пагорбом? За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів, за кожного із сиріт, котрі кожного ранку складали постіль, мов парашути, за кожен з кларнетів в твоєму горлі, які не дають тобі просто дихати, перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу, заплачено нашим життям. Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок, досвід постане, мов риштування, кріплячи ще не стійкі дитячі легені дротами і крейдою. І цей сніг також, наче старе полотно, складений в громіздких шухлядах неба, не накриє твоєї печалі. Лише дивись — протяги гуляють від кордону до кордону і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах, плавають в темряві, сплескуючи хвостами, довкола твого серця.

2002

Внутрішній колір очей

Ось на сходах університету сидить жінка, якій ледве добігає до тридцяти, і курить кемел. Після дощу, витираючи шкіру, яка в неї прозора настільки, що під нею видно водорості і пісок, вона думає — ось знову з неба сипляться холодні леза, срібні цвяхи, і ранять смертельно равликів, котрі падають, розрубані навпіл, мов хрестоносці в пісках Палестини. Потрібно довго говорити, вишептуючи і проговорюючи різні слова і назви різних речей, щоби не таким порожнім виглядало повітря навколо неї. Після пробудження всі її чоловіки прикладають голови до годинників, наче до мушель, і слухають, як в далеких озерах здіймають мул громіздкі черепахи. І навіть не зателефонуєш їй при нагоді, тому що іноді варто померти, аби зрозуміти, що це й було життя, і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити, з якого боку сновидіння ти знаходишся; і після зміни погоди знову підійметься тиск, від якого лускаються капіляри в очах випадкових метеликів й стає теплішою її шкіра, від якого вода в її кранах і посуді перетворюється на кров, і вона знову цілий день не може ані приготувати собі чаю, ані зварити кави.

2002

Жінка за тридцять доларів

Зима обступила місто, для тих, хто тягається від самого ранку без жодних справ, не найкраща пора. Біси і пияки розбіглися по вокзалах, гріються в кабінках для фотографування, не виходять назовні. Ці небеса в розширених алкоголем зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає, коли вони говорять про жінок — як вони п’ють червоне вино, як вони роздягаються, як вони знічено плачуть, розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках. Життя тобі дістанеться рівно стільки, скільки ти зумієш зігріти власним подихом і долонями — сніг над рікою і рештки тютюну й цукру в помешканні, і я зможу завжди сказати: бувай, дівчинко, країна, в якій я живу, можливо саме тому і не розвалилась, що в ній іще кілька людей люблять одне одного — без істерики і презервативів, просто перемовляються якимись словами, зустрічаються десь на вулиці, навіть не знаючи до пуття, де ці жінки п’ють своє червоне вино, де вони прокидаються, а потому знічено плачуть, розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках. Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами, на світ з усіма небесами, що пливуть його поверхнею, і думатимеш, що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу, що вони робитимуть зі своєю морокою? — адже так чи інакше від нас залежить так мало, життя, знай собі, триває без кінця і початку, і по кожній великій любові залишаються порожні зали очікування.