Останнім вирізував Муфтик, і нарешті поруч із Півчеревичковими та Мохобородьковими ініціалами з’явилися ЛМ.

— ЛМ? — здивувався Півчеревичок. — Що це означає? Луб’яний Муфтик?

Муфтик зажурено всміхнувся.

— Це означає — Любий Муфтик, — проказав він. — Коли я ще одержував листи від себе, то кожен починався саме так.

Вирізування ініціалів дуже натомило друзів. Будь-яка робота зараз страшенно виснажувала їх — голод і колотнеча останніх днів далися взнаки. У Муфтика макітрилося в голові, в Мохобородька відбирало руки-ноги, а Півчеревичок так заслаб, що не міг навіть поворушити пальцями ніг.

Вони полягали, але від перевтоми не могли заснути. Поволі їх охопило небезпечне збайдужіння: чи пан, чи пропав. Вони ніби заклякли. Іноді перед очима їм поставали картини дитинства. Буцімто звідкілясь, із далечі, вчували дихання одне одного. І це все.

А далі — ще гірше: вони вже не розуміли, як довго лежать у напівзабутті — години, дні, тижні. Раптом усі троє, мов за командою, підвели голови, сторожко прислухалися.

Їхній слух вирізнив лопотіння крил і подряпування кігтів. По тому на підлогу скарбниці щось плюхнулося.

Сорока прилетіла, аби поповнити свої скарби!

Вона зовсім не сподівалася, що стріне тут непроханих гостей, і тому помітила їх лише тоді, коли вже випустила здобич із дзьоба. Одразу ж зчинила неймовірний галас, та було вже пізно. Мохобородько насилу підвівся і схиливсь над злодійською поживою.

— Трюфелева цукерка! — ошелешено вигукнув він.

Це слово, мов чарівне замовляння, так подіяло на Муфтика і Півчеревичка, що ті аж підстрибнули.

— Справді, трюфелева цукерка, — повторив Півчеревичок, а більше не міг вимовити ні слова — котилася слина.

— Поділимо на трьох, — сказав Муфтик.

Тремтячими від радісного збудження пальцями Мохобородько розгорнув блискучу обгортку і розрізав цукерку кишеньковим Півчеревичковим ножиком на три рівні частинки. І кожен уп’явся зубами в свою пайку.

— Від трюфелі одразу ж стало веселіше, — пожвавішав Муфтик.

— Так-так, — погодився Мохобородько. — І додалося сил.

Трюфелева цукерка справді добре подіяла на полонен-ців. Вони відчули, як із кожною крихтою до них повертається сила, а коли солодкий сніданок закінчився, вони наче вдруге народилися на світ.

— Дякуймо білобокій, — засміявся, облизуючись, Півчеревичок. — Потурбувалася про нас, мов про своїх маленьких пташенят!

А втім, сорока від удячних Півчеревичкових слів анітрохи не стала ввічливішою. Вона ще довгенько сердилася й скрекотала, а тоді, вкрай розгнівана, полетіла геть.

— Що ж далі? — поцікавився Мохобородько.

— До кого біда вчепиться, тому й на спину стеребиться! — мудро висловився Муфтик, не знайшовши доречнішого прислів’я.

Трійцю знову охопило бажання діяти.

— Щоб не сидіти без діла, бодай гляну на пацюків, — сказав Півчеревичок. — Треба хоч щось робити, аби життя стало розмаїтішим.

Він визирнув із дупла, і тієї ж миті його пальці заворушилися швидко-швидко.

— Хутчіш сюди! Дивіться! — вигукнув він. — І скажіть, що б це означало!

Муфтик і Мохобородько не змусили себе довго чекати. За мить вони стояли біля Півчеревичка й здивовано сопіли.

Те, що вони побачили, було несподіваним, величним і загадковим. Пацюки, що перед цим никали серед руїн туди-сюди або ще якось розважалися, тепер стояли шеренгами, як відбірне військо. Виструнчившись, завмерли полки, — незліченна й грізна армія.

— Здається, прибув сам головнокомандувач, — повідомив Півчеревичок.

І справді, перед вишикуваними колонами походжав пацюк завбільшки з порося, і було видно, що всі ставилися до нього з неабиякою шанобою. Було таке враження, що він віддає команду своєму війську.

— Чи не збираються вони всією цією ордою посунути на нас? — забідкався Муфтик. — їх же десятки тисяч!

Одначе Мохобородько зостався спокійний.

— Заради нас вони нізащо б не почали так урочо шикуватися, — сказав він. — Про нас хижаки, мабуть, взагалі забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого воєнного походу.

Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.

Тільки-но вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб — попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним — великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.