Блищать проти світла дорогі заморські шаблі, ясніють кармазинові жупани й кунтуші. Таки ж недурно прозиває козацька голота оцю старшину кармазинниками! Розжилися, набрали добра в походах, загарбали землі, скільки самі хотіли, і вже чорт їм не брат... Пани не пани, а підпанки! У такого кармазинника поля не міряно, худоби не лічено, а скільки шарпа- ків-нетяг наймитує в нього за харчі та за дві сорочки на рік, хоч не питай, бо він і сам не знає!

Сидять дуки в корчмі, хилять хмільні меди та горілку, один перед одним величаються, крутячи довгі вуса.

Біга шинкарка з наймичкою вдвох, носить усяке питво та наїдки, насилу встига подавати. А двері на залізний гак защіпнула, щоб ніхто непроханий не пхався... Де ж — такі гості!

Підійшов козак знадвору: що за чудасія! І світло горить, і голоси чути, а двері замкнено. Наліг плечем дужче — тільки брязнула вирвана живцем защіпка, аж репнув дубовий одвірок...

Вступив він до корчми та й скинув шапку: «Добривечір, панове!»

А чого це ти, хлопче, не спитавши, двері ламаєш? — набундючився червонопикий Золотаренко, з грюкотом ставлячи на стіл порожнього келиха.— Не чув хіба, що непроханим гостям буває?

Коли б не почастували отим медом, що ворота підпирають! — докинув і рудий Войтенко. — Хто зван, той і пан, а тебе ж сюди наче не звали й не кликали...

А я, добродії, в пани не набиваюся,— спокійно відмовив козак, сідаючи на лаву. — Погріюся трохи й піду собі. Може ж, таки лави не просиджу...

Тут до хати вбігла шинкарка із здоровезним полумиском, у якому парувало смажене порося, обкладене сливами.

Ах ти ж люципере! Ах ти ж анциболоте! — вимахуючи полумиском, заторохкотіла вона на всю хату.— Нащо ж ти двері виважив?! Бачили, людоньки,— одвірок репнув! А щоб тебе громом прибило! А бодай тебе...

Сипонула словами, мов горохом з мішка, та раптом і запнулася, хоч козак не відповів нічого, тільки ворухнув широким плечем під подертою семирягою.

Цить, Насте! Не торохти, як порожня бочка! — порадив старий Довгополенко, котрий досі не встря- гав у розмову, а мовчки пив мед з дерев’яного кухля. — Біжи краще, принеси чоловікові пива. Нехай вип’є!

І почав ритися в пузатому гамані — перебирати золоті, срібні та мідні гроші, ховаючи гаман під стіл, щоб не побачили сусіди.

Рився, рився — витяг півкопійки — щербатого шеляга.

Ось на тобі! Якраз на кварту пива буде.

Ох і обачний старий Довгополенко! Зна, як і свого не втеряти, й шану заробити! Хіба ж він од шеляга збідніє?

Одвернулася шинкарка, сховала посмішку. І до наймички:

Біжи, Марусе, в льох, вточи пива з тої бочки, що коло дверей. Та хутчій мені!

Глянула чорноброва Маруся на козака й очі опустила.

Козаче-соколе, невже ти не бачиш, що з тебе глузують?! Загадала хазяйка пива наточити, а воно прокисле, смердюче — його й свині не питимуть...

Побігла дівчина в льох, знайшла бочку меду, хмільного, найкращого, що стояла в далекому кутку. З неї шинкарка нікому не цідила, берегла для ясновельможних гостей, бо корчми не минали й пани та магнати, заїздили часом хильнути чарку.

Одним духом вбігла Маруся назад. Несе коновку, а сама відвертається, буцім так від неї тхне, що вже й терпіти не можна.

Заглянув козак у коновку, осміхнувся: «Спасибі, чорноброва!»

Узя». коновку за вухо, вихилив, аж прицмокнув.

з1402-7

Знизали плечима дуки, пересміхнулися: «Ну ж, гольтіпака! Такому з калюжі налий — вип’є і ще проситиме !»

А шинкарка радіє: «Оце тобі, вражий сину, за одвірок! Диво, що очі не повилазили!»

Та козак на них не дивиться. Пішов і сів під грубкою.

Е-е, хлопче,— заговорив старий Довгополенко.— Чого ж це ти мостишся? Видно, в гостях у людей не бував, звичаю не знаєш.

А якого ж це я, пане, звичаю не знаю?

А такого, що добрі гості посидять, посидять та ' й геть підуть.

Поки в потилицю не наклали! — додав і Золота- ренко, який давно вже сопів од гніву.

Як грюкне тут козак кулаком по грубі!

А не підете самі геть, бісові дуки, багацьке кодло?! Чи гадаєте, як у кармазини вбралися, то й кия на вас нема?!

Що тут сталося! Сажа хмарою кружляє по хаті, запорошує очі. Дуки посхоплювалися, верещать, лізуть битися. Та козак тільки рукою махнув — усі троє так і попадали.

Коли це хтось ізнадвору — стук! — у вікно.

Агов, батьку, ти тут? — гримнуло басом.

Стрепенувся козак.

Ач, вражі хлопці! Таки ж знайшли мене!

Підійшов до вікна, відчинив.

Гей, братчики! А йдіть-но сюди! — гукає.