Пливе місяць уповні, світить на балки й могили. Іде вдовиченко, хитається в сідлі, шука опівночі турків, на герць викликає.

А турки якраз і наспіли. Чи вони біля табору чатували, чи, може, п’яного і вночі пізнали, тільки вихопились, мов з-під землі, оточили... Ану, приймай герць, молодий гяуре! Побачимо зараз, яка в тебе сила!

Вилетів хміль з голови, та пізно... Зціпив зуби Іван, став одбиватися.

Не олень, прищуливши вуха, тіка од вовка, не сайгак скаче, одбившись од стада. То біжить до козацького табору на світанні вороний кінь, метляє обірваними поводами.

Глянув полковник, жахнувся:

Ой, лихо, — Коновченків кінь скаче! Мерщій, братчики, їдьмо хлопця шукати. Десь його вже й на світі немае.

Поїхали козаки, знайшли. Лежить удовиченко, насупивши брови, стиска в руці шаблю, а біля нього — троє зарубаних турків.

А мати? А мати ночей не спить, дожидає сина. День у день ходить на високу степову могилу, виглядає — чи не їде військо.

Минув місяць, минув другий, а за третім — діждалася... Летить пісня здалека, гудуть тулумбаси, вертають козаки з походу. їдуть веселі, хваляться щастям: упень розбито турків під Тягинь-містом!

Глянула мати й за серце вхопилася.

Козаченьки, соколики! А чого ж мого Івана між вас немає?!

І примовкли козаки, посмутніли. Не словами од- казали матері — піснею:

Не плач, мати, не журися,

Бо вже син твій оженився,

Та взяв собі паняночку —

В чистім полі земляночку...

Ой не співайте, братчики, не крайте серця матері! Вже вона знає, що син загинув... Та козаки співають далі:

Ой упала козацька буйна голова,

Як у полі од вітру трава.

Тільки слава не вмре, не поляже,

Щиру правду по людях розкаже.

Ішов шляхом у Черкаси козак-нетяга. Шабля при боці, шапка набакир, а коня чортма — в бою позбувся... Г пищалі нема, й порохівниці — отак докозаку- вався. На плечах жупан не жупан, а якась свитка- семиряга: і надіти негожа, й на хлів незгожа.

Та козак не тужить, б’є лихом об землю. Іде й пісню співає:

Ой гуляв нетяга сім год, ще й чотири Та втеряв з-під себе Три коні воронії!

Що правда, те правда! Гаразд, що голова на плечах лишилася,— бо скрізь у бою шукав козак, де ворогів рясніше, туди й мчав і рубав з плеча.

Та хіба ж сам воював козарлюга? З товариством, з братчиками-січовиками, отакими ж нетягами, як він! Що йому, те й їм! З одного казана кашу їли, вкупі на землі спали, а небом укривалися, один одного боронили в бою.

Ох і погуляли ж козаченьки! Хоч є що згадати... Шарпали й неситих татарських мурзаків, і турків, а найбільше давали чосу польським панам-магнатам, що підбили під себе половину України, аж до Дніпра, ще й до другої половини простягали загребущі лапи.

Горіли червоним полум’ям пишні маєтки, сотнями тікали до козаків селюки-хлопи, яким у печінки в’їлася панська неволя. Не один вельможний магнат хапався за голову, бачачи, як іде димом його добро, верещав, наливаючись кров’ю, що посадовить на палі всю козачню, а за отамана-паливоду обіцяв десять тисяч злотих — аби тільки запопасти його до рук.

Усього було: і ганялися за козаком, і ціну за нього давали, а проте не вибили душі з тіла, хоч і дожився, що й шеляга щербатого в кишені немає.

Біжить, тікає з-під ніг грузький черкаський шлях, ховається вдалині під безлистими вербами. Стеляться навколо безкраї поля, зеленіє перемита дощами озимина, тішить око. Ще скубуть на луках пізню отаву буйногриві коні, пасуться воли круторогі. Щуляться під холодною мжичкою босоногі пастушки, з головою ховаються в намоклі свитки. Глянув козак.

Гей, хлопці! — пита.— Чиї табуни?

Пана полковника Золотаренка! — захриплими на дощі голосами гукають пастушки.

А поля чиї?

Та не чиї ж, пана полковника Золотаренка!

Ото ще розпросторився пан полковник — як жаба на купині! — сам до себе каже з серцем подорожній.— Нема на них, на цих дуків, лихої години: усю землю під себе підбили. Ніде бідному козакові-нетязі стати й коня попасти...

А вітер гнав та й гнав хмари. Упав присмерк, дужче ринула злива, заляпотіла по калюжах. Зайти б оце до корчми, вихилити чарчину, погрітися, та хіба ж дасть бісова шинкарка без грошей?

Подумав-подумав і махнув рукою. «Хай йому грець! Зайду! Хоч погріюсь, бо вже з холоду дрижаки беруть. Доки дійду до Черкас, геть задубію».

Звернув з шляху та й рушив навпростець до корчми, що блимала в присмерку малими віконечками, мов жовтими котячими очима.

А того не відає козак, що сидять у корчмі гості! Та які! Багатії-дуки, козацька старшина. Один — Гаврило Довгополенкб, старий сотник з Переяслава, другий — ніжинський сотник Іван Войтенко. А навпроти них сам черкаський полковник Степан Золотаренко, випнувши черево, розсівся на довгій лаві.