Ось уже й стало козацьке військо в зеленій дністровій долині під городом Тягинню. Турки тільки того й чекали: заверещали дудки, захрипіли труби, рушили з фортеці яничари, помчала кіннота.

Попереду біжать монахи-дервіші, крутяться дзигами, моляться, щоб було правовірним щастя-удача.

Майорять на сонці строкаті стяги, блищить кута зброя — в очах рябіє.

Коли це виїхав навпроти козаків здоровило турок на білому огирі, загукав, замахав рукою. Сталевий панцир, важкий щит, сам дебелий, мов скеля,— Вер- нигора та й годі!

Ото він, братчики, на герць викликає! — сказав полковник Филоненко, глянувши на своїх.— Ану, хто хоче лицарської слави добути, з бусурменом силою позмагатися?

Наче вогнем опекло вдовиченка. Торкнув коня стременами, низько вклонився полковникові:

Благословіть, батьку, на герць стати!

Глянув Филоненко, нахмурився:

Та чи в мене старіших козаків немає, щоб я тебе на герць випустив, хлопче?! Ще в колодочки не вбився, козацького звичаю не знаєш... Повертай назад!

Проте Івась не повертає.

Хіба ж, батьку, всі старі соколи високо літають, усі старі щуки карасів хапають?! Бува, що мале каченя, а рибку ловить краще, ніж старий качур! Пусти ла герць!

Знявся регіт поміж козаками, аж коні затанцювали. Не витримав і полковник, осміхнувся. А зухвальцеві того тільки й треба. Вихопив шаблю й поскакав на турка.

...З багатьма супротивниками змагався в житті могутній лицар-бегадур, а побачив, хто до нього скаче,— отетерів з подиву. Невже у козаків дужчих звитяжців немає, що пустили на герць отаке безвусе хлоп’я?! Чи ж подоба славному лицареві з ним битися?

...Чи подоба, чи ні, а битися треба! Бо мчить молодий козак вороним конем, летить, мов стріла з татарського лука. Наскочив, і здибились коні, кривими струмками замигтіли під сонцем гартовані леза.

Ой турчине, турчине! Рано ж ти величався! Ще ніхто гаразд і придивитися не встиг, а вже впав додолу золочений лицарський щит, а за ним меч — брязнув, зарився в землю. Охнув бегадур і звалився з сідла, заюшившись кров’ю.

Аж застогнали турки від такої ганьби. Махмуд-Алі, окрасо султанського війська! Чи снилось кому, чи гадалось, що втратиш ти лицарську честь, впадеш від руки недоростка?!

А Іван гуляє по полю, себе від щастя не тямить. Ще двох ординців збив із сідла, одного арканом накинув, помчав «язика» перед полковницький намет.

Здивувався полковник, розвів руками.

Оце забийголова! Оце тобі вдовиченко! Десь ти, материн сину, за плугом ходив та звичаї козацькі збирав, що таке утнув...

Але тут ревнули гармати, захрипіли знову турецькі сурми. Злі, як чорти, кинулись бусурмени в січу, щоб змити з себе ганьбу. Та щастя втекло від них. Козаки розгромили і яничарів, і кінноту, прогнали назад у Тягинь-місто.

...Пливе ніч над землею, горять вогні в зеленій долині. Не сплять козаки, згадують недавній бій, гомонять про свою перемогу. А найбільше вдовиченка хвалять: отакого велета звалив! Усьому війську слава.

...Не без того, щоб і чарка з рук до рук не ходила, хоч і не годиться пити в поході.

А Іванові й без горілки хміль у голову вдарив. Не всидить на місці, походжає від гурту до гурту, досхочу наслухатись не може, як його вихваляють. Солодша за мед здалась йому слава: наче й сам підріс і сили прибуло втроє...

Підійшов до вогнища, кашлянув, простяг руку до чарки, що ходила по кругу:

Ану, братчики, і я вип’ю!

Спершу й не хотіли козаки, а тоді махнули рукою, налляли дерев’яний корець-михайлик!

Гаразд, хильни, щоб удома не журились!

Хильнув Івась одним духом — і рушив далі, заплітаючи ослаблими ногами, верзякаючи хтозна-що, бо язик насилу повертався в роті.

Коли це назустріч полковник:

Ти що, синку, п’яний?! Ану, йди хоч до мене в намет та гарнесенько проспися. Гляди... П’ян-козак свого не докаже, тільки славу лицарську втеряє.

То хіба ж Іван послухався? І в намет пішов, і спати ліг, а як полковник десь одвихнувся, втік.

Свиснув^ гукнув вороного, і ну з п’яних очей ганяти по табору, зачіпати, кого стріне! Хто сказав, що він свого не докаже?! Отже й докаже!

Того конем штовхнув, того стременом у груди вдарив, аж поки не розсердились козаки та не почали лаятись, а дехто зопалу й за нагайку схопився.

Тут розсердився Іван, аж заплакав.

Оце така йому дяка й шана? Ну ж, братчики, пошкодуєте!

Шмагонув коня — і гайда в степ: ніхто й не встиг зупинити.