Ледве вдарила остання гармата, на берег рушила з майдану січова старшина: суддя із срібною печаткою, писар з чорнильницею-каламарем при поясі, оєа- вул і курінні отамани. Братчики розступилися, даючи їм дорогу.

Високий козак тримав бунчук — палицю з кінським хвостом та позолоченою кулею — над кошовим, який ішов, похиливши голову. Очі його дивились невесело, чоло перетинала глибока зморшка.

Ледве човни звернули до берега, на привітання гостям затріскотіли козацькі мушкети. Кожен палив од щирого серця; в небо знялася ядуча хмара порохового диму, наче од великої баталії.

Високий ставний чоловік з чорною бородою легко скочив на берег, притримуючи дорогу шаблю, рясно цяцьковану самоцвітами, простяг руку Бородавці:

Чолом, пане Якове!

Чолом, пане Петре!

Гострі чорні очі на мить прошили Бородавку, ніби вгадуючи приховані думки, але зараз же Сагайдачний одвернувся, потис руки старшині й рушив берегом, вітаючи братчиків.

Чолом, панове молодці! Як живі-здорові?

Чолом, батьку, чолом! Живемо здорові! А ти ж як ся маєш? — загукали козаки.

Та живу. Топчу ряст потроху,— Сагайдачний погладив бороду, вже добре припалу сивиною; бистрі очі його оббігали юрбу, вишукуючи знайомі обличчя.

О, Задуйвітер тут! Здоров, братчику! Здоров, Непийводо, здоров, Присліпо! А Коржа чого нема? А Манджула де?

Нема Коржа,— хором відказували братчики,— Як пішов повесні до Криму, так і досі не вертається... А Манджулі ногу ядром розтовкло, коли оце під Очаків плавали бусурменські каторги палити. На одній нозі, мов журавель, скаче.

Шкода хлопців, шкода,—хитав головою гетьман.

«Ото ще лисом підшитий! — хмуро думав Бородавка, намагаючись не дивитися на гостя.— До кожного скаже й прикаже, буцім такий уже добрий. Краще б казав одразу, чого приїхав. Ох, не з добром, мабуть...»

Обідати із старшиною Сагайдачний не пішов, сів з козаками на траві, витяг ложку з-за халяви. Бородавка, насупившись, теж сів неподалік: він завжди харчувався з братчиками.

Кухарчуки вже метушилися, бігцем носили, розкладали на ряднах спечені про свято пшеничні коржі, насипали з казанів у здорові, як цебра, миски присмачений салом борщ, що ключем кипів на вогнищах, накладали круту кашу, ставили на дошках нарізане м’ясо диких вепрів та сагайдаків.

Обом отаманам дали кабанячі голови, бо вони — всьому товариству голови, курінним отаманам — серце, щоб мали лихе серце на ворогів,— такий був на Січі звичай.

За обідом балачки вщухли; козаки їли помалу, поки не виїдали всього до дна, не кваплячись запивали

страву. На ряднах стояли великі цебра з брагою й медом, на них, почеплені за вушка, висіли дерев’яні кухлі й коновки.

По обіді на майдані дрібно закалатав довбиш, сповіщаючи про січову раду. Споважнілі козаки посунули на майдан. Шикувалися куренями, їх на Січі було чотири десятки. Хто не вмістивсь, повилазили на дахи присадкуватих січових будівель, навіть на дерев’яну церковну дзвіницю.

Коли обидва отамани без шапок вийшли до козаків, залягла тиша. Сагайдачний ішов білий як крейда, чорні очі його палахкотіли. Бородавка мінився з лиця, важко дихав, знати було, що насилу стримує себе отаман.

Козаки тільки перезирнулися. Знов ударив довбиш у литаври, хоч на майдані й без того ніхто не подавав голосу. Наперед виступив січовий писар, розгорнув сувій паперу з червоною печаткою на золотому шнурі — королівський наказ-універсал — і почав читати^ з притиском вимовляючи польські слова. Запорожці слухали уважно — в ті часи на Україні багато хто розумів польську мову. Обличчя їм темніли дедалі більше. Король забороняв січовикам плавати чайками в Чорне море, забороняв приймати втікачів, привозити на Січ зброю, порох та харчі — за це належала смертна кара.

Не встиг писар прочитати ці слова, на майдані заклекотіло.

Вже не вперше король намагався отак приборкати січовиків.

Не хочемо слухати! Годі! Як ходили на султана, так і ходитимем! Не дамо йому народу нашого топтати!

Зась крулю до Січі! У нас своє право! Хай шляхті боронить, що бусурменського духу боїться! — люто гукали звідусіль, а найбільш — січова голота, що зав-

, жди буйно боронила свою волю.

Але тут наперед виступив Сагайдачний. Перших слів його ніхто не почув: таке знялося! Адже хто, як не він, привіз королівський універсал!

Совісті не маєш, Сагайдаче! Ляхам запродався!

Козацьку честь зломив! — забувши про все, ревли запорожці.

Тверду вдачу мав Петро Сагайдачний! Тільки сполотнів ще дужче, міцно стис губи, поборюючи гнів.

На майдані втретє прокотилося калатання: довбиш, щоб угамувати бурю, ще раз гримнув у литаври. Усі знехотя замовкли. Сагайдачний махнув довбишу.

А скажіть, панове молодці, що ви робите, як курінь горить? Чи дровець підкидаєте, чи водою заливаєте? — на диво спокійно спитав він.