Хтось зайшов у сіни, потім — і в хату.

— Добривечір вам, добрі люди! — почулося з порога. Два голоси: один — тонкий, звивистий, як вуж, а другий — густий, уривчастий, мов хтось басом хотів сказати: «ква—ква!»

— І вам добрий вечір! — відповіла Хведора, підносячи каганчик ближче до дверей і роздивляючись прибулих. — Проходьте, сідайте ось на лаві!

Поставила каганчик на виступчик на стіні — і тепер він світив на всю хату.

Двоє прибульців ласкаво вклонилися, подякували й сіли на лаві. Тепер їх можна було роздивитися краще.

Обидва — у темному одязі. Але не православні ченці. Та й не вельми схожі на ченців католицьких. Але все—таки щось видавало, що люди вони не прості і близькі до Бога. Один був довгий, тонкий, гнучкий, весь час усміхався скрадливо і пальчиками тонюніми, мов черв’ячками, перебирав, перебирав, перебирав. А другий — менший, зате товщий, схожий на велетенську жабу—ропуху в чорних шатах: рот великий, але то не від усміху, лице видовжене вперед, але не за рахунок носа, ніс якраз був кирпатий і малий, очі булькаті і непривітно—холодні…

Довгий — то був святий отець єзуїт Казимеж Влязло, а короткий і опасистий — його духовний співбрат Казимеж Походзіло. Проте назвати себе в цій хатині вони не поспішали.

Казимеж Влязло ласкавенько повів своєю манюньою голівонькою («Наче вуж», — з осторогою подумала Бібігуль) і сказав:

— Ми — бідні отці—християни з ордену Ісуса, прямуємо в святі землі до гроба господнього. Йтимемо через землі агарянські, через державу турецьку — то, може, хтось із ваших рідних там живе, скажіть нам, ми вітання їм передамо, якщо вдасться побачитися…

Зітхнула стара Хведора…

— Син, чи брат, чи сестра? — тут же похилив свою голівоньку і, витягнувши її якось так ізнизу, щоб зручніше заглянути в очі Хведорі, мовив святий отець—єзуїт.

— Син… Син Мусій Ціпурина… У неволю турецьку втрапив, а потім став там мімаром Мусою — султановим зодчим, зрікся нашої віри — та все одно ж це моя дитина…

— У самому Стамбулі? — запитав отець Казимеж Влязло.

— Та там же, там, мій менший син бачив його чотири роки тому, як був у Стамбулі їхньому… Та й вона ось — теж була, теж бачила…

Бібігуль кивнула головою… Навіщо мати Хведора так багато розповідає цим людям? Щось у них є нещиро—неприємне. Раптом — без будь—якого зв’язку — згадався пан коронний стражник Сондецький та його чорно—гарячі лихі очі.

— Яким же це побитом, дитино моя, — запитав отець Влязло у Бібігуль, — довелося побувати твоєму братові й тобі аж у Константинополі, чи, по—їхньому, Стамбулі?

— Довго оповідати, святий отче… — Вона почекала, чи не підкаже вужоподібний своє ім’я, але вужоподібний промовчав, і тоді Бібігуль теж вирішила не казати йому правди. — їхало посольство з Варшави до Стамбула, то мого брата й мене взяли в прислугу, то ми там два дні побули, а потім назад поїхали…

— Красиве місто Константинополь—Істамбул, — промовив вужоподібний.

— І—і–і! Як для кого!.. Якби ж то походити по ньому та якби вміти по—їхньому говорити, а то ж вони все: гала—бала, гала—бала, а все ж не по—нашому…

Хведора мимоволі озирнулася на Бібігуль: що це Ганя такі дурниці цим двом людям розповідає?! Чи ж можна так?! Побачила веселий блиску її очах, подумала: ну, почекай, ось підуть ці святі отці, то я тобі дам!

— А де ж твій братик зараз?

— На Січ подався… Уже ж виріс великий… Парубок уже…

— А хазяїн де? — це вже до Хведори повернув вужоподібну голівоньку отець Казимеж Влязло.

— Та де ж йому бути? У кузні своїй… Та ось—ось прийде… Післязавтра базар, то він навиробляв усілякого краму залізного… То, може, вам, святі отці, якусь копієчку дати на дорогу? — заспішила стара Хведора і пішла в сусідню кімнату, щоб узяти кілька монет.

— Спасибі, не треба, — ніжно—ласкаво промовив отець Влязло, але Хведора з сусідньої кімнати заперечила:

— Як то не треба? Треба!.. Може, ця копійчина дозволить вам легше дійти до Стамбула та побачити мою дитину… А якщо… а якщо… то поставте свічку та справте молебень за його упокій…

У голосі забриніли сльози…

Вона вийшла з кімнати й підійшла до святого отця—єзуїта Казимежа Влязла, дала йому кілька монет, які той тут же притулив до грудей і став гнучко—гнучко й низько—низько, поводячи туди—сюди головою, кланятися…

— Щасливої вам дороги у далекі краї, — промовила Хведора. — Хай вас Божа мати береже від бід та злигоднів.

— Спасибі, спасибі, до побачення! — ласкавенько промекекекав отець Влязло.

— До побачення, — прокашляв отець Походзіло.

Коли святі отці вийшли з хати, Хведора різко обернулася до Бібігуль. Очі Яремкової матері світилися недобре, у погляді була гострота.