— Ти що ж це, дівко, надумала: обманювати старших за себе?

Бібігуль не опустила своїх сірих безстрашних очей. Гріх обманювати будь—кого, а найбільший гріх — обманювати дітей або Божих людей!.. Навіщо ти це зробила, Ганю?

— Бо це — не Божі люди…

— Як? Хай вони не православні, але ж вони — ти бачила? — на наші ікони перехрестилися, вклонилися святій лампаді… Чому ж ти називаєш їх не Божими людьми?

— А тому, мамо, — вперше Бібігуль назвала матір’ю стару Хведору, — що я чую біду для Яремка і для себе. Ні в який Константинополь ця ропуха й цей вуж не поїдуть, їх прислав до нас один лихий чоловік!

— Який лихий чоловік?

— Я казала вам, що христосувалася на Великдень з коронним стражником із Канева?

— Ну, й що з того?

— А те, що в нього нечисті очі… Нечистими очима він на мене дивився!

— Дитино! Що ти знаєш? То тобі так здалося!

— Мамо, — заплакала Бібігуль, — я ж уже велика, я вже кожний чоловічий погляд чую!.. То — дуже недобрий погляд! І ці люди — від нього!.. Бо тільки отцям—єзуїтам пан коронний стражник міг довірити свої нечисті думки!..

— Господи! Та здається тобі все те! Перехрестися, Ганю, та й…

Бібігуль слухняно перехрестилася, але заспокоєння в душу так і не приходило…

Ой, як було б добре, якби цієї хвилини біля неї стояв Яремко!

Але Яремко був далеко—далеко…

— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — шафірове небо і шафірове може, лазур в серцях і над гловами!..

Пан Гостинський весь час повторював слова своєї мрії, пронесені крізь дві тисячі п’ятсот днів та ночей на галері…

Він веслував разом з козаками, і сонце сяяло йому в лице, і пан Владек білозубо сміявся.

А Яремкові все виділася далека Ганя — його чудова подруга Бібігуль.

І гралися з хвилями дельфіни…

Згадалися веселі, мов сьогоднішнє море, очі коханої. Уранці, після того як учора посвятили Яремка в парубки, вона дивилася на свого товариша очима, повними захвату, радості і весняного сяйва. Якби Яремко був явором, то після такого погляду у нього на всіх—усіх гілках повиростало б листя. Якби Яремко був мушкетом, то від захоплено—завороженого погляду Гані—Бібігуль він негайно б вистрілив і пробив найгрубішу крицю. Якби Яремко був турецьким султаном, він би розпустив весь гарем і Ганя—Бібігуль була б єдиною жоною його…

Вони недавно переїхали до Переяслава — подалі від мерзотного графа Лозовицького. Старша Яремкова сестра Марійка, вийшовши заміж за славного козака Петра Скрипника, жила в Києві. Петро ж Скрипник виписав у Києві й козацький привілей для родини Ціпурин — тепер вони, з огляду на заслуги їхнього роду, стали вільними людьми, і ніякий граф Лозовицький не міг їх образити. Ну, це на папері воно так було, а на ділі… А на ділі мерзотний граф міг прислати будь—коли своїх гайдуків, щоб образити Ціпурин… Ліпше було переїхати. Вони й переїхали до Переяслава — великого і славного міста, що розкинулося на берегах Альти й Трубежу. Довкола — історичні міста й стародавні села. За день їзди конем — Канів, неподалік од Канева Черкаси. А в другий бік — Оглав, Васильків, Київ. Славна земля, славні люди, славні легенди та оповідки, і звичаї добрі — не гірші, ніж у Лозовиках…

От, наприклад, звичай посвячення у парубки. Коли Яремкові сповнилося п’ятнадцять, потягло його на вечорниці. Вечорами сходилися хлопці у кульгавого Гната Горобця — старшого парубка. Хоч Гнат і кульгав од татарської стріли, а проте багато дівчат на нього задивлялося — бо веселий був, винахідливий, співучий і добрий. Йшов якось Яремко вдень вулицею — аж тут Горобець: «Слухай, славний козаче! Уже в похід на турка ходив, а й досі в парубки не посвятили тебе! Не годиться так!.. Чи, може, тебе в парубки посвячували у Трапезонті чи Синопі, а може, і в самому Стамбулі—Царгороді?» — «Звідки знаєте так багато про мене?»— несміливо запитав Яремко. «Та розказував один козак із Києва… Тепер тобі ще один подвиг треба вчинити — принести відро горілки і прийти до мене сьогодні увечері в хату… Ми тебе тут же посвятимо!» — «Гаразд! — погодився Яремко. — А як же Ганя?» — «А, сестричка твоя чорнобрива? Та вона вже, здається, з дівчатами змовилася — ті її тут же прийняли в своє товариство».

Увечері прийшов Яремко до хати Горобця. Приніс не відро, а два відра горілки та смаженого барана — для такого діла йому давно вже дав грошенята сам Петро Скрипник. Та й у батька дещо було, але ж кожному парубкові хочеться, щоб він мав у кишені свої гроші… Парубки тут же привітали Яремка як свого— та вони вже давно з симпатією й доброю заздрістю подивлялися на нього, — тут же посідали в хаті за стіл, а кому стола не вистачило, той сів на піл, а кому й там місця не знайшлося, той вистрибнув на лежанку. Підняли чару за батьків та дідів, які не корилися ворогам. Дав Горобець Яремкові добрячого щигля:

— Ну, тепер ми тебе коронували по—нашому, а тепер хай ще дівчата на тебе подивляться: чи справний ти козак, чи добрий чоловік, чи пісні співати вмієш, чи небилиці знаєш казати — о, вони все відчувають, бо — дівчата!

Вийшли на вулицю, під небо, зорями всіяне, а під тим небом пісня летить, мов веселка якась невидима — лиш чутна… Один кінець тії веселочки упирається в хату Марусі Глобишиної, а другий — у Горобцеву хату, де хлопці зібралися…

— Ну, що, товариство, ходімо до Марусі?!