— Крім ваших лихих рук, мені тут нічого боятися! Відпустіть мене, пане Сондецький, ви ж — шляхетна людина, вас знає й шанує навіть король!

Очі коронного стражника спалахнули торжествуючим вогником:

— А що ж я казав?! Я хотів би, щоб і вас знав сам король Сигізмунд, сам королезич Владислав. Ваша краса осяє їхні державні серця! Покохайте мене, незрівнянна Ганю! Ви побачите на власні очі Варшаву і Краків, Париж, Орлеан, Рим, Мадрід! Ви побачите Лондон і Стамбул! Ваші незрівнянні коси, вашу дивовижну шийку й вушка, ваші ручки й ніжки прикрасять найкоштовніші оздоби із золота, срібла, діамантів, перлів!.. Покохайте мене, панно Ганулько! Так?

Ні, — твердо відповіда Бібігуль.

— Але ж ви — не дитина! Рано чи пізно вам доведеться виходити заміж!

— Я маю коханого, пане коронний стражник! І я вийду за нього! — сказала вона і знову одвернулася до вікна, вдивляючись у потужну широченну срібну смугу Дніпра, який немов позичав вечірньому небові своєї світлості.

— То є неправда! — аж звереснув пан Єжи. — Мої люди досконало перевірили можливість наявності коханого у вас, панно Ганю! Немає у вас нікого, кому б ви пообіцяли своє серце… Так от — віддайте його мені!

— Є у мене коханий! І я йому пообіцяла своє серце! Отже..

— Хто він?

— А от цього я вам не скажу! Він прийде сюди — і шаблею визволить мене з неволі!

— Ха—ха—ха! — зареготався пан коронний стражник, та через кілька секунд раптом різко урвав свій регіт і мовчки вискочив з кімнатки. Він так різко урвав регіт і так хутко вийшов, що Бібігуль аж здивувалася. Невже здогадався він про Яремка?

А пан Єжи про Яремка, звісно, не подумав. Він подумав, що коханий непокірної Гані, напевне, козак, раз вона каже, що шаблею визволить із неволі. І, напевне, цей козак нині в поході… І тут панові стражникові стало не по собі: а що, як отим коханим є не хто інший, як ребеліянт і збойник Закривидорога? О, то страшний для пана Сондецького чоловік!..

Він тут же розпорядився пою\икати до себе двох Кази—межів — двох святих отців—єзуїтів Влязла й Походзіла. Нехай з’їздять до Переяслава і перевірять, як і де стрічалася Ганя Ціпуринівна з Андрієм Закривидорогою, а як це не вдасться виявити в місті над Трубежем, то нехай мчать на Буг, у розпорядження Стефана Хмелецького, а він уже зв’яже якось їх із тим ребеліянтом…

Ух, як пан коронний стражник ненавидить цього гетьманового улюбленця!

Бібігуль подзвонила — і на порозі тут же з’явилася Фатьма.

— Посидьте, будьте ласкаві, зі мною, — попросила дівчина. — Мені тут страшно. І якось холодно душі й тілу.

— Оже, пані звелить запалити свічки?

— Не треба називати мене панією. Я ніколи не буду для вас господинею, — сказала Бібігуль. — Розкажіть мені про себе. Ви з якого міста чи села родом?..

— Пані не знак наших місць, — сухо прошелестіла відповідь. — Тому будь—яка назва нічого не скаже їй.

— Не кажіть на мене «пані», — знову сказала Бібігуль. — Як по—вашому буде «дівчина»?

— По—якому «по—нашому»? — не зрозуміла Фатьма.

— По—турецькому І

— А… По—турецькому… Киз… — задумливо промовила Фатьма, і Бібігуль з радісним хвилюванням вслухалася у короткі звуки рідної мови. Чомусь набігла на очі сльозина, аж затуманилося все — і Дніпро внизу, і небо вгорі, і вікно, крізь яке Бібігуль дивилася на світ, і грати, які відділяли її від свободи.

— Ну, ось так і називайте мене: киз! Я вас дуже прошу!

— Слухаюся вашого наказу, пані киз!

— Не пані, а просто киз.

— Слухаюся вашого наказу, киз…

— Ну, то звідки ж ви родом, Фа… А як по—вашому «жінка»?

— Ханим…

— То звідки ж ви родом, Фатьма—ханим?

— Із Трапезонта я… Є таке місто Трапезонт. Ото я звідти родом. Була служницею у дружини султана Єлени—грекині. Знаю Єлениного сина Ях’ю, який чотири роки тому повів козаків у похід на Туреччину… Ви ж, мабуть, знаєте, Ганю—киз, що козаки під керівництвом хороброго Ях’ї взяли Трапезонт, Синоп, а потім підійшли до самого Стамбула…

— А чому ж вони Стамбула не взяли, Фатьма—ханим?

— Не захотів Ях’я ставати султаном. Полюбив Ях’я християн і не захотів ставати на чолі держави, яка воює з християнами… А ще кажуть таке: козаки підійшли до самого берега — і побачили, що всі турецькі воїни, всі турецькі начальники, весь диван, геть усі повтікали, а в Стамбулі лишилися тільки діти, жінки, дівчата, діди. Кажуть, що козаки мовили: «З бабами не воюємо!» Не знаю, так воно чи ні…

— Так. саме так, — переконано сказала Бібігуль. — У нас, у Переяславі, чимало є козаків, що брали участь у тому поході. І вони кажуть про це так само…