І почнеться тоді справжня кривава баталія, з якої вийти живим небагато шансів, а як сказати точніше — ані жодного.

Але пан Стефан Хмелецький мав гонор. Пан Стефан Хмелецький любив свою державу і був готовий виконати будь—який наказ її…

І води Бугу завирували від тисяч турецьких тіл, що заплюскотілися в ріці, розкидаючи бризки навсібіч…

Жовніри Хмелецького стояли заціпенівши. Вони мовчали. А з того берега, з прибережних горбів котилося, гриміло, ревло багатотисячногорле: «А—а–а—лл—а!!!»

Пан Хмелецький мав гонор. І тому він був готовий стріти зараз геройську смерть.

Так само мав гонор і весь його регімент…

Перед утомленими очима хороброго Бекіра—баші розстелялася картина, як на гравюрах хитромудрих венеціанців: незламні його війська, орда за ордою, йшли через Буг, і буйні води гяурської ріки мусили розступитися перед воїнами пророка.

Польський регімент, ощетинившись мушкетами й арбалетами, пістолями й фальконетами, ратищами й шаблюками, стояв не здригаючись. Дурний він, отой польський хорунжий Хмелецький! Х—ха! Прізвище — майже Хмельницький! Під Цецорою одного Хмельницького взяли були в полон. Хоробро бився козак із польським прізвищем та єзуїтським вишколом, але сила силу ломить — утрапив у полон!.. Дальшої долі його Бекір не пам’ятає. А зрештою, що говорити про долю вояка, який опинився в полоні?!

Дурний він, отой польський коронний хорунжий Хмелецький! Він вимагав, щоб сам Бекір, сам доводця всієї могутньої армії, прийшов на переговори з ним, нікчемним брацлавським регіментаром. Що ж, оточать зараз твій регімент добірні орти Бекіра—баші, а інші сили підуть будувати Амурат—Кермен. Тицьнеться коронний хорунжий з оточення — а ходу нема! Так і сидітиме, поки не попроситься на переговори з Бекіром—баші. А Бекірові—баші не хотітиметься з ним бесідувати, доки не побудує він Амурат—Кермен та інші «кермени»…

Ось уже орти Бекіра—баші уплав перейшли середину Бугу. Воїни користуються човнами, дошками, колодами, снопами очерету й куги… Жалюгідно плюються картеччю гармати Хмелецького, стріляють нікчемними кульками мушкети, гаківниці, ухають фальконети! Куди там?! Чи здатні вони зупинити наступальний порив яничар, сипахів Бекіра—баші? Навіть під обстрілом турецькі війська переможно форсують Буг, а он отам, де ніякого обстрілу й немає, — там, на обрії, хоробрі орти Бекіра—баші переходять той Буг убрід — і через годину весь регімент Хмелецького буде в подвійному кільці, через яке не проб’ється навіть щур!

— Ялла! — чує Бекір трохи збоку. Вояки у одягу сипахів під зеленим прапором пророка мчать поряд з наметом головного доводці. Бекірові—баші хочеться махнути рукою і підкликати сюди командира цієї орти. Підкликати й нагримати: чому це його воїни забарилися?

Але сипахи, разом зі своїм ода—баші, різко змінивши напрям, мчать до самого Бекіра. Орта яничарів, що охороняє свого доводцю, ледве встигає вхопитися за зброю, як тут же опиняється під копитами коней, що летять, мов ураган. Бекір розуміє, що сталося щось незрозуміле, щось таке, чому немає назви, але вдіяти вже нічого не встигає. Над його головою свистить аркан, він пам’ятає ще, що його кудись потягло, смикнуло, а далі… а далі…

Орті сипахів на допомогу прискакало ще кілька орт вершників під зеленим знаменом пророка — і ось уже лунає на весь табір вереск красунь з гарему Бекіра—баші. Харем—агаси хоче оборонити своїх хуррем від сипахів, які показилися, — але раптом він бачить, що це — не сипахи! Це — урус—шайтани, які переодяглися в одяг турецьких войовників і, користуючись тим, що зараз усі пішли на Буг, налетіли на шатро самого доводці. Харем—агаси кричить своїм писклявим голосом, але його крику ніхто не боїться, тоді він хапає ратище й біжить назустріч передньому козакові з синьою міткою над правою бровою. Та цієї миті якась сила підносить його вгору й кидає на спину коня — і от уже харем—агаси мчить, втрачаючи свідомість, степом…

Начальник таємної служби, з яким Бекір так і не порадився перед своїм наступом — а даремної — хотів заховатися за шатром, та його там знайшли, без зайвих слів підняли на ратищі — слава Аллахові, що наштрикнули не тілом, а широким поясом, — і тепер командир розвідки стирчав угорі, мов прапор, і боявся, що пояс ось—ось розв’яжеться — і тоді доведеться йому на повному скаку летіти на землю, під кінські копита…

— Цо то є? — запитав коронний хорунжий у козака Якима Ляскала і показав на якісь незрозумілі переміщення у тилах турецьких військ.

Ляскало, який навіть з Бугу побачив би, як клішаться таргани на півмісяці Айя—Софії (якби той місяць стирчав на півтори милі вище), поставив перед регіментаром вимогу дати йому зірну трубу. Він, повторюємо, бачив усе й так, але ж душа хотіла, аж стогнала, аби пан регіментар перед ним, Якимом, хоч трохи поприслужу—вав.

— Прошем пана! — подав пан Хмелецький зірну трубу Ляскалові. Той зирнув і тут же заявив:

— Маємо відповідь від Закривидороги!

— Мені не відповідь потрібна, а підмога! — лайнувся пан Хмелецький.