Шрифт:
І тут їй згадалися дитячі ігри на свято святого Хизра! Веселі то були ігри, коли в небо підіймалися, підхоплені весняним вітром, повітряні змії…
— Фатьмо—ханим! — гукнула Бібігуль, забувши навіть подзвонити.
У дверях з’явилося стурбоване обличчя старої туркені. І Бібігуль з жахом подумала: а що було б, якби вона, забувшись, та гукнула ще й «Киль мон—да!». [2] Фатьма—ханим одразу ж здогадалась би, що вона, ця полонянка з Переяслава, не українка Ганя, а туркеня…
2
Іди—но сюди! (тур.)
— Слухаю, Ганю—киз!..
— Мені нудно в цій вашій тюрмі, — вона ледь не сказала: «В цій Киз—Кюлезі [3] », — я хочу щось робити…
Сказала і замовкла. Треба стримати своє хвилювання. Треба не виказати себе перед цією старою спостережливою служницею, яка вірою і правдою служить Сон—децькому…
— Може, принести вам теорбан? [4] Ви б заграли, Ганю—киз, та й забули про свої печалі…
— Не хочу грати я на вашому теорбані… І печалей забувати не хочу… Я хочу вишивати… Принесіть мені, будьте ласкаві, голки, нитки і полотно… Я хочу багато вишивати — так що багато ниток принесіть!..
3
Дівоча вежа (тур.)
4
Музичний інструмент тих часів.
— Я повинна запитати у пана коронного стражника.
— Скажіть йому, що клянуся всім найдорожчим, що ковтати голок для того, аби вмерти наглою смертю, я не буду. Я хочу жити і молитиму Бога, щоб дав мені довге—довге й щасливе життя з моїм милим. Я вишиватиму і розмовлятиму з ним…
— Навіщо він вам, Ганю—киз, якщо у вас повинен бути інший милий і суджений — пан Єжи Сондецький?!
— Гаразд, якщо ви мені не даєте голок і ниток, то я сама про це зараз розмовлятиму з паном коронним стражником. Гукніть його до мене і скажіть, що я хочу з ним розмовляти!
— Не дражніть пана Сондецького, — тихо сказала Фатьма—ханим. — У пана коронного стражника зараз дуже багато справ, а ви — зі своїм вишиванням!
— А він що — забув, що я — з Гаґїтарівської вулиці? — відповіла Бібігуль. І додала: — Та й які можуть бути важливі справи у пана Сондецького, якщо він сидить удома, тим часом як козаки воюють з ворогами на півдні й на півночі?!
— Не дражніть пана Сондецького…
— Я хочу його бачити! — і Бібігуль тупнула ногою по паркету.
— Слухаю вас, моя пані… Ганю—киз! — прошепотіла Фатьма і зникла…
Пан коронний стражник прийшов до кімнати Бібігуль через цілих півгодини.
— Чого хоче найчарівніша з найчарівніших? — запитав він, намагаючись підкрутити свої котячі вуса.
— По—перше, чому вас так довго не було? — знову тупнула Бібігуль.
— Ну, поки мене знайшли, а потім — я маю справи… Пшепрашам панєнку!
— Не прощаю!.. Я сиджу тут у вашій темниці, мов невольниця. Я прошу дати мені голку й ниток та полотна, щоб хоч якось скрасити тяжкі дні моєї неволі, — а мені й цього не дають!
— Хто не дає?
— Не дає Фатьма—ханим. Вона, певне, боїться, що я голкою проколупаю дірку в вашій тюрмі, а з ниток та полотна зроблю драбину і втечу на волю!.. Алчак—ханим!
— Що—що? — перепитав пан Сондецький. — Ви щось сказали по—турецьки?
— А це хіба турецьке слово?
— Ви сказали: алчак—ханим.
— Я сказала: оця ханим! А що вам привиділося, я не знаю! Ви мені пропонуєте, щоб я виходила за вас заміж, а не призналися, що недочуваєте!
Бібігуль уколола пана Сондецького в найболючіше місце: він і справді недочував. Трохи, але недочував.
І коли хтось це помічав, пан Єжи Сондецький страждав. А зараз він застраждав невимовно. Коли люди з характером пана коронного стражника страждають, то вони тут же шукають, кого покарати — і тяжко.
— А—а–а! Це вам Фатьма таку дурницю сказала?! Так я їй покажу, як брехати на свого хазяїна!.. Фатьмо! гукнув він — і туркеня тут же вскочила в кімнату. — Ти?! Це — ти?! — Він кинувся до неї і схопив за плечі. Рвонув її на себе — затріщало плаття, — і кинув убік. Стара Фатьма неодмінно впала б і вдарилася б об паркет, та її просто на льоту вхопила Бібігуль, що стрибнула напереріз… Обидві ледь не впали, але втрималися на ногах.
— Фатьма—ханим нічого подібного мені не казала! Та й я сказала зовсім не тому, що ви недочували, а тому, що не розібрали… Пробачте, будьте ласкаві, пане Єжи!
Почувши вперше за багато днів не «пане стражнику» і не «пане Сондецький», а «пане Єжи», господар канівського замку розчулився. Вуса його трохи ніби ніжніше застирчали на обличчі, а чорнота в очах мовби поматовішала.
— Гаразд, приймаю ваші пробачення! Але й ви мені пробачте, що я трохи припізнився на ваш заклик.
— Я прийму ваші пробачення, пане Єжи, якщо ви дозволите мені зайнятися вишиванням.