І як це воно виходить — ніби ж жодного ніжного слова одне одному за весь час не сказали, а душі переповнилися такою ніжністю, що будь—яка зима, стрівшися з нею, тут же задзюркотить весняними водами?!

І як же сталося, ідо побачилися двічі, а в душах тих зустрічей — мільйон! Бо ж кожного разу уявляєш зустріч, яка була вперше чи вдруге, по—новому, кожного разу повторюється вона в пам’яті якимось дивним, раніше не заприміченим поворотом?!

— І все—таки богові богове, кесарю кесареве, Шагінові Шагінове, а нам наше!.. — втретє повторив Михайло Дорошенко і озирнувся на замисленого Андрія Закривидорогу.

На обрії показалася висока вежа татарської фортеці Іслам—Кермен…

Якраз о тій порі, коли Андрій Закривидорога, їдучи

поряд з гетьманом, думав про черницю Єфросинію, тая черниця думала про козака з синюватим шрамиком над правою бровою. Власне, вона не так думала про козака, як відганяла від себе думи про нього. Бо ж знала, що не судилося їй з’єднати свою долю з ним…

За зиму черниця Єфросинія змарніла. Вона молилася й молилася, просилася в матері Параскеви на найважчі роботи, мучила своє тіло голодуванням та безсонням, — та все одно думи про Андрія не кидали її. Він приходив до неї навіть у сни, і тоді сестра Єфросинія прокидалася в холодному поту і шепотіла сама на себе: «Грішниця! Грішниця!»

Ігуменя — чесна мати Параскева — надумала навесні: нехай сестра Єфросинія сходить на день додому, нехай погляне на своє дитя. Чесна мати Параскева знала з досвіду, що мати, побувши зі своїм малям, заспокоюється, забуває про кохання і ще ревніше молить Бога, щоб нис—послав милість і благодать на рабів своїх, на землі й води та на все, що там жизе і множиться…

Кілька днів ішла сестра Єфросинія разом зі своїми двома монастирськими сестрами до Сугак. Одного разу їм трохи було поталанило: подорожніх підвезли вірменські купці, що везли свій крам із Умані на Львів. Вони посадили черниць на свої вози і не взяли з них ніякої плати: яка може бути платня, коли у нас із вами, добрі сестри—черниці, один Бог, одна віра; а те, що мова різна, то те не біда, ми по—вашому вміємо — на вашій же землі живемо і на хліб заробляємо собі.

А далі довелося йти пішки… Не так страшно, що пішки, а те, що на порожній дорозі хтось лихий чи недобрий може перестріти їх, шкоди завдати, поглумитися… Але ж так хотілося сестрі Єфросинії — колишній Галі Шлапа—ківні — поглянути на свою дитину, на свого манюнько—го Тодорчика! Так хотілося побувати в рідних краях, що ні про які небезпеки й не думалося.

Один день пройшли самі, переходячи з села в село. Було все—таки страшно. Тут ходили розбійники, грабували людей. Щоправда, більше — багатих, а не бідних, та все ж…

Потім довелося йти цілим гуртом — жінки, чоловіки, молоді дівчата і хлопці. Кожному треба було чомусь іти на захід — от і збиралися групи по постоялих дворах та при корчмах… До однієї з таких груп пристали й сестри Єфросинія, Любов і Софія.

І от, нарешті, спускаються вони дорогою в рідні для сестри Єфросинії Сугаки!

Що було далі — вона ледь—ледь пам’ятала. Пам’ятала тільки, як бігла покрученою вуличкою до рідної хати, як, перестрибнувши через перелаз, побігла городами, щоб — навпрошки, щоб — скорше, борше! І ось він, рідний двір, а у дворі грається на травичці біляве дитинча! Боже мій, яке воно велике!

— Тодорчику! — задихаючись, промовила вона і кинулася до дитини. — Тодорчику!

А малий побачив чужу тітку в чорному (а за нею, перескакуючи через перелази, бігло ще двоє таких же в чорному жінок), закричав: «Баба—яга!» — і щосили метнувся в розчинені двері хати.

Стривожена баба — мати Галі Шлапаківни, а нині сестри Єфросинії, — налякана криком дитини, вискочила надвір і ледь не впала непритомною, пізнавши в черниці свою доньку — схудлу, з гострими вилицями й гарячковим блиском очей.

— Галочко моя, дитино моя! — вигукнула вона й припала до своєї нещасливої дитини.

— Мамо, — не втираючи сліз, попросила сестра Єфросинія, — дайте мені мого Тодорчика! Скажіть, хай не боїться мене!

А малий стояв у кутку, махав манюньою дерев’яною шаблючкою і казав:

— Баба—яга! Баба—яга!

— Ти що ото кажеш, халамиднику?! — обурилася баба Пріська. — Це не баба—яга, це твоя мама прийшла в гості, гостинців тобі принесла!

Почувши про гостинці, малий перестав говорити про бабу—ягу і, приступивши трохи ближче, став роздивлятися чужу тітку в чорному, що її бабуся назвала чомусь його матір’ю! Ось як дасть гостинця, тоді Тодорко й повірить, іцо це не баба—яга, а його мама. Тільки ж він, чуючи бабині розповіді про маму, уявляв її зовсім не такою…

Тітка в чорному, іцо її баба назвала мамою, перехрестилася на ікони, вклонилася хаті. Тут з’явилися у дверях ще дві жінки в чорному, теж перехрестилися, теж уклонилися. Баба негайно стала їх запрошувати до хати…

— Ну, йди до мене, синочку, — відкинувши з голови чорну накидку, ласкаво сказала жінка, яка спочатку здавалася Тодоркові бабою—ягою. — Ось подивись, яких я тобі солодких півників принесла, та сорочечок, та штанців! А ти у мене виріс такий великий, я думала, що ти трохи менший! Ану, давай приміряємо!