А плаче вона, бо взавтра вранці треба їй буде йти назад…

Над високими, червоними від вогню мурами Іслам—Кермена клубочився дим. Дим був чорний і підіймався аж під хмари. Хмари стояли в нічному небі високо, і якби їх не підсвічував вогонь від фортеці, їх зовсім не було б видно. Не було видно зір, не було видно місяця…

Постріли гриміли з усіх боків, кулі пролітали із свистом біля вух. Одна з них зірвала з Яремка шапку. Але Яремко не боявся — він разом з іншими козаками ліз по драбині на високий мур фортеці. Вогонь вирував збоку і вгорі, мури були розпеченими, і Яремко на якусь мить навіть іздивувався, чому не димиться край драбини, приставлений до кам’яної стіни.

Козаки лізли чимдалі вище, затуляючись від каміння, що летіло згори, дерев’яними щитами, мішками з соломою, якимись уламками, знайденими на березі Дніпра…

Дніпро мовчав унизу, а може, він і ревів, та тільки за громом, гуркотом і галасом, за шумом пострілів з пістолів, рушниць, гармат його ревіння не чути було.

Нічний штурм Іслам—Кермена нагадав Яремкові оту першу нічну баталію під Трапезонтом чи Синопом, коли все море було осяяне вогнями палаючих галер, карак і нефів, коли то тут, то там гриміли вибухи і літали палаючі уламки, мов рукотворні комети… О так, це було таки під Синопом — саме ж там Яремко, рятуючись від сеньйора Гаспареоне, стрибнув у чорне, холодне, розхльостане ураганом битви море…

Зараз, якщо доведеться летіти вниз, то вже не врятуєшся. Внизу — не вода, а тверда, кам’яниста земля. Якщо впадеш на неї, то — смерть!.. Щоправда, внизу підстрахо—вують хлопці—козаки. Вони тримаються за довгі вірьовки, прив’язані до верхньої частини драбини. Якщо вороги й захочуть відштовхнути завантажену людьми драбину від муру, їм не вдасться — міцні вірьовки мало чи не на смерть припинають драбини до мурів!

Яремко лізе й лізе вгору. А повз нього пролітають камені, кожен з яких, якби він поцілив його в голову, тут же обірвав би козакові життя. Але Яремко прикривається дерев’яним щитом — каміння тільки відлітає від нього. Кулі, потрапляючи в щит, втрачають свою силу, одна з них навіть ударила Яремка в плече, але хіба то удар? Навіть не подряпала. Тільки синець і лишиться на день—два!

І тут Яремко побачив, що довга рогатина з—за муру уперлася у верхню перекладину його драбини. Оборонці Іслам—Кермена намагаються драбину відсунути. Але вірьовки знизу повинні тримати міцно. І саме цієї миті Яремко відчуває, що щось негаразд. Глипнув униз — і побачив, що внизу ніхто не тримає вірьовок, — козаки, які тримали їх, кудись поділися! Чи то їх поранено, чи то вони кудись побігли, забувши про своїх товаришів.

Рогатина — її, видно, штовхають кільканадцять ворожих рук! — висовується все далі й далі. А це означає, що драбина відпихається від муру фортеці. А це означає, що незабаром вона, обвішана людьми, стане вертикально, а тоді… А тоді вона повільно—повільно, а потім швидше й швидше, а потім — мов блискавиця, під крики й постріли, упаде на тверду, мов гарматне ядро, землю.

— Хлопці! — кричить Яремко, але крику свого не чує. І здається, що він і справді нездатен подати голос, здається, що все пересохло в нього в роті!..

— Хлопці! — уже не кричить, а думає Яремко і відчуває, що драбина стала вертикально. Ось вона стоїть, стоїть, мов не знає, куди їй іти! Рогатина вже не може штовхати її далі, рогатина у оборонців Іслам—Кермена виявилася не такою довгою, як їм би хотілося! Драбина стоїть, мов роздумує, куди ж їй падати! І, нарешті, вона зважується — ех, якби оце зараз хто—небудь, хай навіть найменший, стояв унизу й підстраховував, якби ж отой найменший потягнув за вірьовку! — і починає падати назад…

Останній крик виривається з грудей Яремка…

… і він прокидається! Протирає сонні очі й нічого не бачить. Нарешті, збагнув: над ним спить ніч. Висока—ви—сока, чорпо—прозора ніч…

Він поклав голову на сідло, укритий своїм жупаном. ‘Грішки прохолодно, але в душі — якийсь жар, і тому Яремко весь дрібно—дрібно дрижить.

— Якої холери кричиш? — питає поряд козак Дерикіт, і Яремко бачить, що в того, як у кота, зеленаво світяться в темряві очі.

— Та… сон смішний приснився!.. — буркнув Яремко, продовжуючи тремтіти.

— Добрий мені сміх! Кричав, наче його на палю посадили… Ще, диви, татар і в перелякаєш на смерть…

— То я так сміявся уві сні…

— Та чую — зуб на зуб не попадає…

— Спи, ще до ранку довго, — позіхнувши, наче йому й справді так сильно хотілося спати, мовив Яремко…

Дерикіт повернувся на другий бік і тут же захріп. Гм, він каже, що Яремко налякає татарів. Уже якщо чим кого й лякати, так це Дерикотовим хропінням. Онде коні пасуться й голови підіймають — думають, що хтось усе поривається заіржати, а ніяк воно в нього не виходить… Чи не виходить, чи просто передумує в останній мент…

Лежав Яремко на землі і дивився на зорі, на оті дивовижні сузір’я—грона в небесах. Онде — Леміш, а ось — Чепіга… Просто над очима — Великий Віз. А онде — Малий Віз… А де ж Зінське Щеня? Щоб побачити Волосожар, треба підняти голову й подивитися над обрій… А ще ж десь тут Утяче Гніздо… Мамаєва Дорога простяглася над Яремком; якщо йти нею щоночі, то прямісінько утрапиш у Крим…

З положення зір на небі бачив, що до ранку ще довгенько — годин зо три. Треба, отже, спати.

Трохи зручніше намагався вмоститися на землі. І згадався щойно забутий сон. Це об цю тверду, мов ядро, землю мав ударитися Яремко, падаючи разом з драбиною! Відчув, як аж закололо у п’ятах. Слава тобі, Господи, що це тільки сон!..