— Ясно, — сказала Аліса. Поліна взяла фотокартку.

— Найпевніше професор Такео Комура — батько нашого знайди.

— Не доведено, — заперечив Посейдон. — У нас на кораблі якось було три Іванови, і жоден із них не був родичем іншим. Цей літній чоловік може виявитися дядьком, сусідом, однопрізвищником хлопчика, нарешті, фотокартка могла залишитися на борту від попереднього пілота…

— Це мій батько, — почувся голос.

Хлопчик стояв у дверях.

— Тебе звати Юдзо Комура? — спитала Поліна.

— Так. Мій батько — професор Такео Комура. Я довго спав?

— Кілька годин. Виспався?

— Я не хотів так довге спати, — відповів Юдзо.

— Ти голодний? — запитала Аліса.

— Чесно кажучи, — признався хлопчик, — я хочу їсти. Але годувати мене необов’язково. Я заслуговую покари.

— Алісочко, розігрій бульйон і зроби сухарики, — сказала Поліна.

Робот ступив крок уперед і зупинився, розглядаючи хлопчика.

— Мене звати Посейдоном, — повідомив він. — Універсальний помічник.

— Я зрозумів, роботе-сан, — відповів хлопчик. — Дуже приємно з вами познайомитися.

— Ти ненароком корабель викрав чи зумисне? — спитала Аліса.

— Зумисне, — відповів хлопчик, похнюпившись. — Але я не мав іншої ради.

Вигляд у нього був такий нещасний, що Поліна пожаліла хлопчика й сказала:

— Юдзо дуже стомився, і він ще слабий. Не чіпляйтеся до нього з розпитуваннями. Він згодом сам усе нам розповість, правда?

Хлопчик кивнув.

Але Посейдон не погодився з Поліною.

— Я часом просто дивом дивуюся, — мовив він. — Ти, Поліно, плутаєш гуманізм із легковажністю.

— Чому, мій любий? — запитала Поліна.

Ласкаве звертання не заспокоїло робота. Він уперто вів далі:

— Тому що ми не знаємо, кого пригріли на борту. Не виключено, що це небезпечний злочинець, котрий утік із Марса, бо його розшукує патрульна служба.

Поліна зітхнула. Вона не могла терпіти сварок. Але хлопчик несподівано підтримав робота.

— Ваша правда, роботе-сан, — сказав він, не підводячи голови, — Я заслужив найсуворішої кари. І, напевно, мене розшукує патрульна служба. Я спочатку вирішив, що ви і є патрульна служба.

— Але чому тебе розшукують? — запитала Аліса. — Тому що ти викрав корабель?

— Авжеж. Я викрав космічний корабель і мало не занапастив його. І ви слушно зробили, що погналися за мною й піймали мене.

— Ми тебе не ловили, — заперечила Поліна. — Ми почули твій сигнал біди й поквапилися тобі на допомогу.

Цієї миті “Арбат” смикнувся, міняючи курс, певно, знову на шляху з’явився якийсь маленький астероїд.

— Трохи не налетіли на риф! — повідомила Поліна.

— Сідай, — мовила Поліна, показуючи Юдзо на крісло. — Я маю тобі сказати, що лечу в справах на Плутон, а Аліса — донька моїх друзів і вирушає до мами на Палладу.

— Щаслива! — вихопилось у хлопчика. — Ти знаєш, де твоя. мама.

— У тебе сталося нещастя, — почала Поліна. — Інакше б ти ніколи не зважився на такий безумний вчинок.

— Що за розмова з малолітнім злочинцем! — утрутився Посейдон. — Різкіше, Поліно, суворіше. У тебе зовсім немає металу в голосі.

Поліна тільки відмахнулась од робота.

— І не пробуй заткнути мені рота! — обурився Посейдон.

Йому хотілося сварки.

— Ще слово, і я попрошу тебе вийти, — попередила тоді Поліна.

— Мовчу, — відповів Посейдон. — Мовчу під загрозою неминучої розправи. Але внутрішньо не здамся.

— Не зважай на нього, — сказала Аліса японському хлопчикові.

— Він старий і нервовий, хоча з роботами такого не повинно траплятися. Краще розкажи нам, що ж у тебе сталося.

— Мій батько, — почав Юдзо, — геолог, професор. Після того як померла наша мама, він забрав мене на Марс і ми там дуже дружно жили. А чотири місяці тому він полетів на астероїди в експедищю. Він полетів один на кораблі “Сакура”. З дороги надсилав мені листи й космограми. Остання космограма була з Вести. Він писав у ній, що полетить далі, до малих астероїдів. Але потім він зник.

— Як це так зник? — здивувалась Аліса.

— Ніхто нічого не знає. Його шукали. І напевне шукають і зараз. Та астероїдів надто багато.

— Тут сам чорт ногу вломить, — озвався Посейдон.

— А я дуже сумував без батька, — мовив Юдзо, і голос у нього затремтів.

Він проковтнув сльози й відвернувся. Всі мовчали, бо розуміли, що втішити хлопчика не можна. Він був надто гордий.

— Мені здається, — провадив далі хлопчик, — що батькові потрібна моя допомога. Йому зле. Мені всі казали, щоб я терпів і чекав, що батька знайдуть. Але вони насправді думали” що батько чагинув, і навіть корабля не знайшли. І нарешті мені сказали, що мене відвезуть на Землю, до моєї тітки в Осаку. Та я знаю, що батько живий! Я краще їх усіх знаю! Я знаю!