— Все буде гаразд.

— На всякий випадок попрощаємось, старина.

— Дурниця. Через десять хвилин зустрінемось.

— Прощавай.

Інженер переключив відеотелефон, і з екрана вже дивився Корнілов.

— Почнемо? — сказав інженер. — Ну, тримайтеся капітане…

Корнілов повів зореліт по дузі, йому довелося наздоганяти хмару, зате, коли вони ввійшли в неї, їхня відносна швидкість виявилася невеликою і опір тертя був допустимий. Правда, в галереї, яка з’єднувала головний корпус зорельота з оранжереєю, і в основах радіотелескопів і радарів тензометри показували великі навантаження, і все ж Корнілова це не бентежило. Обшивка поступово розігрівалася — теж не страшно — і прилади констатували, що зореліт продирається буквально через товщу енергії, яку невідомо що стримує і яка готова ось-ось вибухнути на всю галактику. Не варто перевантажувати апаратуру аналізом, подумав Корнілов, нехай буде лише запис даних, — і вимкнув «аналіз», натиснув «спуск». В екранах засвітились гравітонні заряди, що відлітали геть, і одразу ж корпус зорельота здригнувся — трах! — ніби по ньому вдарили кувалдою завбільшки з Місяць, і все перевернулось. Прилади показували якусь нісенітницю, — трах! трах! — тіло розривало від болю, а з хмарою коїлося щось незрозуміле, Вона то скорочувалася, то роздималась. У скафандрі стало жарко. Удари ставали дедалі потужнішими. Здавалось, б’ють не по корпусу зорельота, а по оголеному мозку — тра-ра-рах! Удари рвали мозок, але в Корнілова підіймалася впертість перебороти біль, і він переборював його, в ньому спалахнув оп’яняючий азарт: хто кого. Трарах! І він уже не мав сили нічого робити, тільки натискав «спуск», шепотів «давай, давай» і метався очима по оскаженілих приладах. Те, що вони розповідали йому, наелектризовувало кожну клітину його тіла, кожна клітина жила, торжествувала, співала, і він сам готовий був співати, бо в приладах, ніби в дзеркалі, бачив, як туманність скручується в тугу спіраль, як хмара швидко стискується до центра, створює навколо зорельота вакуум, як вона простягає назустріч гравітонним зарядам щупальці і відбивається ними, наче ведмідь лапами від ос. Ого-го! Хмара його боїться! Дивись, дивись, хмара відчуває — і боїться! Вона жива!.. «Досить»,— вирішив він, тільки в ту ж мить стеля розкололась і він уже не чув суцільного грому, в який злилися удари, а потім через пролом просто в пульт ударила величезна блискавка і все зникло…

4

— І ви вважаєте, що це переконливе виправдання? — пролунав голос голови комісії. — Адже ви могли вбити Корнілова.

— Так, — сказав інженер, і згадав, як прийшов до пам’яті і побачив у кріслі старину Блащука — він підключився до інженера та Корнілова і вирівнював роботу їхніх сердець своїм; і як цей дивак потім докоряв Корнілову, навіщо він убив хмару, а не вступив із нею в контакт. Корнілов виправдовувався, мовляв, у нього іншого виходу не було, щоб врятувати зореліт та екіпаж. Тільки тепер інженер знав, що сталося все зовсім інакше, і Корнілов нікого не збирався вбивати. Найімовірніше, хмара загинула в ту мить, коли розчавила контейнер з гравітонними зарядами, коли вони вибухнули водночас. Дива дивні, як тільки зореліт зберігся…

— Так, — мовив інженер, ще раз напружився, побачив прямо перед собою розпливчасте обличчя голови комісії і сказав те, що давно збирався сказати. — Прошу вас… візьміть у старини Блащука розрахунки… Під час сеансу вдалося зареєструвати… покази всіх приладів зорельота в ту мить… Годину тому скінчив розрахунки… Блащук усе покаже… а я, вибачте, будь ласка…

Він заплющив очі, схилив голову на руки і заснув. І вже не чув і не бачив навкруги нічого. Він спав, і йому снилося, що він лежить на розпеченому піску на березі моря, а поруч Максим, який усе пристає з безглуздими запитаннями, яку б іще йому вигадати комбінацію ароматів, пристає, хоча всі знають, що в Максима завжди після хвої буває сухий полин — завжди, як би не змінювалось усе інше. А потім вони сідають на піску і дивляться, як з океану вибігають, взявшись за руки, старина Блащук і Яніна, махають їм руками, сміються. І хочеться плакати, коли згадаєш, як вони любили одне одного, і що Блащукові не за сорок, як усі вважають через його сивину, а тільки двадцять три, і він наймолодший серед усіх операторів відеона.

ТРЕБА ЙТИ

Певно, я знепритомнів, бо не пам’ятав, як перестав іти, як ліг. Потім я усвідомив, що прислухаюся до незвичайного шипіння, яке переривалося хрипами. Я напружився — і згадав: це щось мимрив Павло. Червоний туман перед очима порідів, зовсім розсіявся, і я побачив небо — глибоке, ясно-лілове. Тоді я зрозумів, що живу.

Лежати на піску було твердо, але я не міг поворухнутися. Не було сили. Лежав (електроемоціонатор під головою), дивився в небо і радів, що бархани лишилися позаду і далі треба буде йти по твердих солончаках. Плоскі, як сковорода, вони світилися рівним багровим полум’ям. І тоді я ще подумав — від них несе жаром, як від справжньої жаровні. Мені стало тоскно, коли я згадав, що завтра доведеться знову йти по цьому пеклі, знову, котрий уже день, плентатись і думати: ось іще сто кроків, ще сто, тільки не зупинятися, не сідати, бо підніматися ще трудніше, ніж іти, а відпочинку нема все одно. Хіба це відпочинок, коли шістнадцять годин на добу в тіло вгризається сонце? А треба йти і думати: ось іще сто кроків, ще сто… День у день…

Жаровня по краях остигала, темнішала. Потім по ній пішли чорні смуги: червоне-чорне, червоне-чорне, і чорного з кожною миттю ставало все більше.

Тут я відчув тривогу. Чогось мені не вистачало. Але я навіть стурбуватися не встиг, зрозумів — замовк Павло…

Я чекав. Важко сказати, скільки часу я чекав, певно, не дуже довго, бо захід ще не встиг погаснути (а вони тут по-південному короткі, як Павло вже знову засипів, тільки на цей раз набагато чіткіше — я вгадував майже кожне слово:

— Розумієш, хвилі були такі, що коли «Туб» [1]вискочив із-за молу, над гребенями виднілися тільки клотики передніх щогл і гафель на бізані. Уявляєш? Тільки клотики — і верхній гафель. Це розповідали люди, які все бачили на власні очі і звикли брехати тільки жінкам. Коли б хто-небудь інший сказав, я б не повірив. Щоб тільки верхній гафель… А потів раптом налетів шквал. Три пориви. Та це вже занадто. Вистачило б і одного. Дід розповідає: щогли наче зрізало. Він навіть не чув, як лопнули шкоти, а коли отямився, навколо кипіла холодна зелена вода і в піні кружляли уламки «Туба», лише уламки, а він був колись кліпером[2]на всю Атлантику, несправедливо його називали старим коритом, хоч йому було й за тридцять… І називався він якось інакше, я вже й не пам’ятаю як…

Павло розповідав про це триста сімнадцятий раз, а може, тільки третій. Не пам’ятаю вже. Але кожне слово було знайоме, кожне слово врізалося в пам’ять, і коли він що-небудь пропускав, я ловив себе на тому, що це мене дратує. Однак мовчав. У триста сімнадцятий раз, а може, втретє…

Павло не одразу почав розповідати цю історію. Було б смішно, коли б він заходився розповідати її, коли ми сиділи на піску і дивились, як тліли уламки нашого літака, розкидані після вибуху по всій улоговині біля підніжжя великого бархана, як вони димились і поступово зникали під піском.