В коридорі тричі квакнула сирена. Тепер там, на; дверима його операторської, світиться напис: «Увага! Сеанс. Не заходити!»

Інженер впіймав недовірливий погляд Корнілова і ще встиг подумати, що поводиться як хлопчисько і матиме великі неприємності. Він навіть завагався, але Корнілов дивився так недовірливо, що інженер примусив себе посміхнутися, ще раз кивнув і сказав:

— Добре капітане…

І сеанс почався.

— Згадуйте. Згадуйте про політ усе, що можете, — сказав інженер, схилився до пульта і якусь хвилину чаклував над кнопками і клавішами.

Але коли інженер підвів очі, Корнілов міг прочитати в них лише веселу впевненість:

— Підключаюсь до вас. Згадуйте…

Востаннє м’яко клацнуло. Щупи «росянки» потяглися до інженера. Він заплющив очі і опинився в безбарвному тумані.

«Ого! — подумав інженер, і знову: — ого!..» Більше він нічого не думав, не мав права: машина злила його з Корніловим у єдиний організм з єдиним мозком, і тепер не тільки кожна думка інженера, але навіть відтінки його думок сприймалися Корніловим. Він бачив те. що бачив інженер, і відчував те ж саме, і коли б інженер дозволив собі хоч маленьке недовір’я — воно відразу передалося б і Корнілову, а з сеансу нічого б не вийшло. Але інженер був досвідчений у таких справах. Він догадувався, що так і буде: його оточував туман, ото було все, що міг із себе видавити Корнілов, а інженер добре знав, що це значить, і саме тому тільки й дозволив собі оте: «ого!..».

Все ж таки в інженера лишилася надія на якусь дику, неймовірну удачу, і тому він спитав Корнілова, коли це трапилось.

— Давно, — відповів той.

— Точніше, — попросив інженер і почув:

— Не пам’ятаю.

— Яка галактика, хоч приблизно скажіть, яка галактика, — наполягав він і знову почув:

— Не пам’ятаю…

— Добре, — сказав інженер, — згадуватиму я. Стеж уважно…

Так, навіть тоді це був ще не дослід, а звичайний сеанс. Інженер зосередився і почав своєю пам’яттю розбурхувати пам’ять Корнілова. Але нічого не виходило, довелося підвищити напругу на електродах. Та збудження все не було. А потім раптом, як у кіно, прорвались перші кадри (він їх бачив очима Корнілова): космічний човен, на якому досліджували величезний метеорит, і три постаті товаришів на фоні дивної світлої хмари, його вразило тоді місце знаходження хмари: вона була в самому центрі таємничої туманності. Математично точно. Власне кажучи, саме в ту мить у нього з’явилася підозра, що причиною дивних перетворень матерії, які відбувалися тут, була саме ця хмара.

Потім інженер побачив себе на центральному посту зорельота, в кріслі Корнілова. Вони летіли до хмари й крізь хмару, крізь холодний іонізований холодець, і все було гаразд, тільки ніяким способом, ніякими сигналами вони не могли привернути до себе уваги хмарини — звичайно, коли вона справді була жива. Тоді Корнілов наказав починати дослідження. І от помчали вперед вибухаючи і збуджуючи гігантські електричні розряди і спалахи ланцюгових реакцій, гравітонні снаряди. Отоді й почалося…

Хмарина реагувала якось дивно: реакції, що в ній відбувалися, ніби чимось стримувалися. Інженер стежив за приладами й навіть губився: такі суперечливі були їхні показання. До того ж щось діялося і з людьми (в очах мигтіли чорні жучки, легені, здавалося, були набиті гарячим піском, а мозок розчавлювало, ніби крізь нього продавлювали булижник). Та інженер навіть перестав помічати біль, він весь насторожився, бо відчував: ще мить — і на приладах з’являться вичерпні дані… Раптом світло спалахнуло, і пропало все: і центральний пост зорельота, і хмара, а інженер знову сидів сам у своїй операторській, відчуваючи нестерпний біль у мозку, а над пультом миготів напис: «Небезпечно! Смерть!»

Йому було досадно. Так, досадно, що аж печінка заболіла. Але потім настало полегшення: напруженість відходила шарами, ніби сповзала шкірка.

Інженер згадав про Корнілова і злякався. Під час сеансу він і не думав про космонавта, бо ж завдяки машині обидва стали частинами однієї системи. А тепер, коли сеанс було перервано і система перестала існувати, інженер згадав про Корнілова. Серце інженера стиснулось, але він не рвонувся до екрана відеотелефону, лише ледь скосив на нього очі, і зустрів погляд Корнілова.

— В чому справа? — сердито обізвався Корнілов.

Йому було дуже погано. Спітнів, щелепа одвисла, важко дихав, але скільки в ньому з’явилося рішучості!

— Машина, — мовив інженер, — прогнозує смерть.

— Так ти все ж таки не одвів запобіжника?

Інженера покоробило оте «ти», але він стримано відповів:

— Я перевів його в крайнє положення.

— Яка дурниця! — з досадою мовив Корнілов. — Ти ж бачив, як воно оживало.

— Так, мені теж здалося…

— Ще б якусь мить — і ти переконався б. Відведи запобіжник — і спробуємо ще раз.

— Добре, — сказав інженер, — відпочиньте трохи.

Інженер сидів з заплющеними очима і пригадував увесь сеанс з початку до кінця. Ні, помилок не було. Все йшло як слід, і він таки добереться до суті. Тільки б витримав Корнілов.

Лишалося зробити останнє. Інженер набрав знайомий шифр, і на екрані відеотелефону з’явилося стурбоване обличчя Блащука.

— Пробач, старина, — сказав інженер, — тобі доведеться прийти сюди.

— Добре, — просто сказав Блащук.

— Тільки швидше. Я працюю з Корніловим. У космосі.

— Ти збожеволів, — сказав Блащук. — Він же нічого не пам’ятає. І потім постанова Ради…

— Я зняв гальмування, в чотири рази перевищивши критичний струм. І бачив дивну хмару. Тепер будемо добиратися до суті.

— Почекай, — сказав Блащук. — Почекай десять хвилин, поки я прийду…

— Ти ж знаєш, це неможливо, — сказав інженер. — Може настати зворотне гальмування — і тоді вже справді все буде втрачено.

— Будь обережний…

— Постараюсь. Ти поквапся, а то якщо серце в Корнілова не витримає, так і я… теж…