— Так…

Я дивився їй у вічі, і мене проймав жах, бо я раптом зрозумів, як вона мене любить, а ще я зрозумів, що вона прощається зі мною!

Я не міг вимовити й слова.

— Ну навіщо ти так, — засмучено мовила вона, підвелась і витерла мої мокрі щоки. — І не дивись у той куток, дивись на мене. Адже нам лишилося недовго бути разом, я хочу, щоб ти добре мене запам’ятав… Я хочу, щоб ти згадував про мене… От і добре, це найкраще — посміхатись… Чого ж ти перестав розповідати, як повертався з полювання?..

13

Дінн помирав тяжко, кілька днів. Я ходив до нього і мовчки дивився, як у мене на очах меркнуть і розпливаються барви. Якби я міг його врятувати! Тож я врятував би й Аолу!..

Останній день почався як звичайно: схід сонця, «Добридень, Дінне», «Добридень, Нагго», сніданок… Дінн сидів зіщулившись і несподівано запитав:

— Ти пам’ятаєш, де лежить контейнер з моїми записами?

— Звичайно. — Я глянув на нього з подивом.

— Поряд ти побачиш інший контейнер, трохи менший, — сказав Дінн. — У ньому — розрахунки траєкторії зворотного польоту до Землі. Я їх зробив дуже давно, на них можна покластися. Я тебе навчив космічної навігації. Ти вмієш керувати зорельотом. Вір у свої сили — і ти повернешся на Землю.

Лише тепер я зрозумів, що це означає.

— Частіше міняй фізіологічний розчин, — сказав він, як завжди, спокійно. Потім мовив: — Прощай, Нагго.

І все. Підвівся й почвалав на край галявини. Там він обернувся.

— Нам уже час, Аоло.

Я повернувся до неї, схопив її за руки.

— Ні… ні…

— Відпусти мене, любий, — сказала вона і легко вивільнила руки. — Мені справді час.

Я злякався. Адже за всі ці довгі роки я звик до неї, так звик, що навіть полюбив, як ту, справжню Аолу. Вони обидві були так схожі, що інколи я переставав вірити Дінну і самому собі, бо серце наперекір усьому говорило мені, що вона жива… «Вона — жива! Це справжня Аола», — промовляло мені серце, і я не відчував себе таким самотнім. І от раптом я осягнув, що залишуся зовсім один…

— Зостанься, Аоло! — благав я. — Ще хоч хвилину!..

— Ні, любий, не можу, — вона похитала головою й посміхнулась. — Мені було хороше з тобою. Ти будеш мене пам’ятати?

— Зостанься! — закричав я. — Зостанься, Аоло!

Це було як кінець світу. її зараз не стане… її, моєї Аоли… Вона більше не буде посміхатись… Вона ніколи не посміхнеться мені більше… Ніколи… Я кинувся до неї, стиснув її плечі.

— Аоло!..

— Не треба, любий, — вона знову легко відсторонила мене, — не треба тобі бачити наш кінець. Ми ж не люди. Тобі буде неприємно. А я хочу, щоб ти завжди любив мене.

Вона поцілувала мене, пригорнулась на мить і ось уже стояла біля скарлюченого Дінна.

— Прощай, Нагго!..

В очах мені потемніло, і я впав на пісок.

14

Ти чекаєш від мене розповіді про шлях додому? Про самотність? Про велику самотність, коли тисячі зірок ближчі до тебе, ніж люди, коли ніхто у Всесвіті не знає, що ти існуєш…

Мені важко про це говорити. Та хіба розкажеш, як у переходах і залах ламається луна: «Аоло-оло-оло…»? Як раптом помічаєш: хитнулась тінь — і з хрипким криком кидаєшся до неї… Як рвеш і ламаєш усе, чого вона торкалась, як працюєш до нестями і щовечора обманюєш себе: от прокинуся завтра, а поряд будуть Дінн і Аола…

Хіба розкажеш про те, як роками заколисуєш себе: ні, чудеса бувають— і мчиш крізь космос до маленької зірочки, до забутої планетки, щоб побачити неповторну у Всесвіті долину, і ріку, і гомінкий ранок, а над хатиною Аоли голубий димок, щоб зупинитися на порозі, а вона встане з циновки назустріч і скаже: «Здрастуй, Нагго».

Епілог

Наггу і космонавта розшукали тільки на третю добу після їхньої зустрічі. Труп атланта вже почорнів і розпух; космонавт був у дуже важкому стані, і товариші не змогли повернути його до пам’яті. Їх було тут уже чимало — тих, хто за наказом ДНАМа вилетів до зорельота слідом за першим, а все нові й нові планетольоти причалювали до космічного велетня.

Кілька днів лікарі мудрували над космонавтом, намагалися врятувати. Потім перенесли його на відкриту веранду і дали спокій. Навкруги шуміли старі клени, а далі було море, та він не бачив нічого, кликав Наггу й Долу і просив Дінна перелити йому кров. Потім затих, і лікарі вже примирилися з кінцем, коли він раптом розплющив очі і довго дивився перед собою.

— Пахне… сонцем… — вимовив він нарешті.

Коли він прийшов до пам’яті вдруге, у нього вже вистачило сили спитати про Наггу.