Меґі рвучко підвелася і важко почвалала до вітальні, де Енн читала підпільний примірник забороненого роману Нормана Ліндсея «Редхіп», насолоджуючись кожним забороненим словом.

— Енн, здається, ваше бажання здійснюється.

Енн підняла на неї відсутній погляд.

— Що там, люба моя?

— Зателефонуйте доку Сміту. Скажіть, що я збираюся народити оту рознещасну дитину отут і негайно.

— О, Господи! Швидше йди до спальні й лягай — та не до своєї спальні, а до нашої!

Клянучи примхи долі та рішуче бажання малюків народжуватися саме тоді, коли їм хочеться, док Сміт поспішив із Данглоу до Хіммельхоху у своєму пом’ятому старому автомобілі. На задньому сидінні сиділа місцева акушерка, а з маленької місцевої клініки лікар прихопив стільки медичного причандалля, скільки зміг. Бо не було сенсу забирати породіллю до місцевої лікарні: на місці, в Хіммельхосі, він зможе зробити не менше. Але її таки слід було відправити до Кернса.

— Ви повідомили чоловіка? — спитав док Сміт, гепаючи східцями нагору; акушерка поспішала слідком.

— Я послала телеграму. Меґі у моїй кімнаті: мені подумалося, що вам знадобиться більше місця.

Енн зашкутильгала до своєї спальні слідком за лікарем та акушеркою. Меґі лежала на ліжку, широко розкривши очі й не виказуючи ознак болю, — лише руки час від часу смикалися та тіло вигиналося й скоцюрблювалося. Вона повернула голову і всміхнулася, та Енн помітила жах у її очах.

— Я рада, що мені не довелося їхати до Кернса, — сказала вона. — Моя мати ніколи не їздила до шпиталю народжувати дітей, і, як розповідав мені батько, лише одного разу їй було непереливки — коли вона народжувала Гала, але все обійшлося, вона не померла, тож не помру і я. Ми, жінки з родини Клірі, дуже живучі.

Минуло кілька годин, перш ніж лікар зміг вийти до Енн на веранду.

— У нашої маленької бідолахи пологи затягнуті й важкі. Перші немовлята взагалі народжуються важко, а цей неправильно лежить і ніяк не може вийти. Якби Меґі була в Кернсі, їй би зробили кесарів розтин, але тут про це й мови не може бути. їй доведеться самій його виштовхувати.

— Вона притомна?

— Так, звісно. Надзвичайно мужня жінка, не кричить і не скаржиться. На мою думку, саме таким, найкращим, і доводиться найтяжче. Постійно цікавиться у мене, чи Ральф уже приїхав, і мені доводиться брехати їй про те, що дорогу перекрило повінню. Мені здається, що її чоловіка звати Люк, чи не так?

— Саме так.

— Гм-м-м! Що ж, мабуть, вона питається про того Ральфа, бо з Люка ніякого толку немає.

— Люк — виродок і скотина.

Енн подалася вперед, вчепившись руками в поруччя веранди. На дорозі з Данні показалося таксі й звернуло на підйом до Хіммельхоху. Своїм чудовим зором вона роздивилася на задньому сидінні чорнявого чоловіка і скрикнула з радісним полегшенням:

— Не вірю своїм очам, але, здається, Люк нарешті згадав, що має дружину!

— Краще я повернуся до Меґі, а ви самі з ним розбирайтеся, Енн. Якщо це не він, то я їй нічого не скажу. Якщо ж це він, то зробіть йому чашку чаю, але спиртного поки що не давайте. Воно йому пізніше знадобиться.

Під їхало таксі. На превеликий подив Енн, водій вийшов і пішов розчинити задні пасажирські дверцята. Джо Кастільйоне, власник єдиного таксомотора в Данні, зазвичай не виявляв такої ввічливості.

— Хіммельхох, ваша милість, — сказав він, низько вклонившись.

З авто вийшов чоловік у довгій чорній сутані з пурпуровим поясом. Коли він повернувся до неї обличчям, Енн здалося, що то, мабуть, Люк О’Ніл вирішив утнути хитрий жарт і розіграти її. Але відразу ж помітила, що це зовсім інший чоловік, років на десять старший за Люка. «Господи, — подумала вона, дивлячись, як він піднімається сходами. — Такого красеня я жодного разу в житті не бачила! Та ще й архієпископ, не менше. Який інтерес у католицького архієпископа до двох підстаркуватих лютеран, як ми з Людді?»

— Місіс Мюллер? — спитав він, поглянувши на неї добрими відстороненими очима. Немов бачив у своєму житті багато такого, чого дуже не хотів би бачити, і вже давно убив у собі всі почуття.

— Так, я Енн Мюллер.

— Я архієпископ Ральф де Брикасар, посланець Його Святості Папи Римського в Австралії. Я так розумію, з вами мешкає місіс Люк О’Ніл?

— Так, пане… Ральф. — «Ральф? То це він Ральф?»

— Я її давній приятель. Чи не міг би я з нею побачитися?

— Е-е-е, та вона б з радістю побачилася з вами… архієпископе… — «Ні, так казати неправильно, не кажуть «архієпископ», кажуть так, як нещодавно звернувся до нього Джо Кастільйоне — ваша милість». — Вона б радо побачилася з вами за більш сприятливих обставин, та саме тепер у Меґі перейми, у неї має народитися дитина, і їй дуже важко.

Раптом Енн помітила, як пополотнів Ральф де Брикасар. Йому аж ніяк не вдалося придушити в собі почуття, він видресирував їх до собачої покірливості й запроторив на задвірки свого проникливого розуму. Його очі були такі блакитні, що Енн здалося, наче ось-ось потоне в них, і те, що вона в них побачила, змусило її замислитися — а хто ж йому Меґі насправді, і хто ж він такий для неї?

— Я знав, що справи кепські. Я давно відчував, що щось не так, але в останній час моя тривога переросла в одержимість. І я змушений був приїхати, щоб самому все побачити. Будь ласка, пустіть мене до неї! Якщо потрібна поважна причина, то ось вона: я священик!

Та Енн і не думала перечити йому.

— Заходьте, ваша милість, сюди, будь ласка. — Дибаючи на своїх палицях, Енн міркувала: «Чи достатньо чисто й охайно в будинку? Чи скрізь пил повитирала? Чи не забули ми викинути оту смердючу ягнячу ногу, бо вона увесь будинок просмердить? Як же ж невчасно приїхав до нас такий поважний чоловік! Людді, чи тобі важко відірвати свою товсту сраку від трактора і прийти сюди? Я послала за тобою хлопця ще кілька годин тому!»

Оминувши дока Сміта і акушерку так, наче їх і не було в кімнаті, Ральф став навколішки біля ліжка і простягнув до Меґі руку.