«Тому, здається, нам не доведеться чекати до кінця року на нашу святкову відпустку, Меґ. Я не зможу повернутися до тростини, допоки не відновлюся на сто відсотків, а найкращий спосіб зробити це — добряче відпочити. Тому десь за тиждень я приїду і заберу тебе. Ми з’їздимо на озеро Ікем, що на Атертонському плоскогір’ї на тиждень-два, щоб я набрав там форму для подальшої роботи».

Меґі повірити в це не могла, і довго вирішувала, хоче вона бути з ним чи ні тепер, коли для цього підвернулася нагода. Хоча душевний біль вщухав значно довше, аніж біль тілесний, спогади про оті жахливі пошлюбні тортури в готелі давно вивітрилися з її пам’яті і втратили свою лячну паралізуючу силу, а з книжок, які відтоді їй випало прочитати, Меґі зрозуміла, що багато в чому та проблема спричинена її та Люковою необізнаністю. «Любий Боже, благаю, зроби так, щоб ця відпустка подарувала мені дитину!» Якби вона мала дитину, їй було б кому віддати свою любов і життя стало б для неї легшим. Енн буде не проти того, щоб у домі була дитина, навпаки — їй сподобається. І Людді теж. Вони сотні разів казали їй про це, сподіваючись, що колись Люк приїде надовго і скрасить безрадісне, позбавлене любовних утіх, життя своєї дружини.

Коли Меґі розповіла їм про лист, вони зраділи, але в розмовах поміж собою висловлювалися скептично.

— Ясно як Божий день, що той негідник неодмінно знайде привід, щоб поїхати туди без неї, — сказала Енн своєму чоловіку.

Люк десь роздобув авто і забрав Меґі рано-вранці. Він був худий, виснажений, із жовтуватим обличчям, немов його замаринували. Перелякана й прикро вражена Меґі подала чоловікові свою валізу і сіла поруч із ним в авто.

— А що таке хвороба Вейля, Люку? Ти сказав, що тобі нічого не загрожує, але, бачу, ти справді хворів.

— Та це така собі інфекційна жовтуха, на яку рано чи пізно хворіють майже всі рубачі тростини. Її переносять тростинові пацюки, і вона потрапляє до організму людини через поріз або садно. Я маю міцне здоров’я, тому переніс цю хворобу значно легше за багатьох. Ескулапи кажуть, що невдовзі я буду здоровий, як огірочок.

Дорога, що звивалася глибокою ущелиною, зарослою джунглями, вела в глиб материка, унизу гуркотіла несамовита повноводна річка, а в одному місці перед ними, мало не поперек дороги, виник прекрасний водоспад, який із гуркотом виливався у річку звідкись згори. І вони проїхали між стрімчаком та падаючою водою у мокру блискучу арку, що грала фантастичним світлом та тінями. Меґі з Люком піднімалися угору, і повітря ставало помітно прохолоднішим, витончено-свіжим; Меґі вже й забула, що в прохолодному повітрі почувається значно краще. Над ними нависали джунґлі — такі густі й непроникні, що ніхто й ніколи не наважувався туди увійти. Загалом невидимі під вагою густих повзучих рослин та лоз, що звисали від верхівки одного дерева до верхівки другого, джунґлі безперервні й безкінечні були схожі на накинуте на ліс обширне покривало зеленого оксамиту. Під кронами погляд Меґі час від часу падав на прекрасні квіти та дивовижних метеликів, велике колесоподібне павутиння з непорушно завмерлими в центрі елегантними павуками, казкові гриби, що приліпилися до вкритих мохом стовбурів, помічала вона і птахів із червоними або світлими довгастими хвостами.

Озеро Ікем розляглося на вершині плоскогір’я, ідилічний куточок неторкнутої природи. До того як впала ніч, вони вийшли на веранду свого пансіону, щоб помилуватися непорушною водою озера. Меґі хотілося побачити велетенських плодоїдних кажанів-криланів, яких іще називали летючими лисицями, що, мов передвісники біди, описували у повітрі кола і вирушали туди, де можна було знайти поживу. На вигляд вони були потворні й огидні, але насправді — винятково боязкі, миролюбні істоти. У тому, як вони великими пульсуючими зграями рухалися у червонястому вечірньому небі, було щось чарівливе; Меґі ніколи не упускала можливості поспостерігати за ним із веранди в Хіммельхосі.

То було небесне блаженство — пірнути в м’яке прохолодне ліжко і не лежати непорушно, поки місце під тобою просякне потом, а потім обережно перекочуватися на інше місце, знаючи, що попереднє не встигне висохнути. Люк витягнув зі своєї валізи великий коричневий пакунок, видобув звідти жменю маленьких кругляшків і розклав на туалетному столику біля ліжка.

Меґі взяла один і уважно оглянула.

— Що це таке, заради Бога?

— «Привіт із Франції» — презерватив. — Люк вже забув про своє рішення два роки тому не казати Меґі про те, що він вживав заходів для запобігання вагітності. — Його я надіну на себе, перед тим, як в тебе увійду. Інакше трапиться дитина, а ми не можемо цього дозволити собі, поки не купимо власної маєтності. — Люк сидів голяка скраю ліжка, такий худючий, що випиналися кістки. Але його блакитні очі світилися. Він торкнувся руки Меґі, в якій вона тримала кондом. — Чекати недовго, Меґ, ми майже досягли свого, майже досягли! Клянуся — ще п’ять тисяч фунтів — і ми зможемо придбати найкращу землю, яка є на захід від Чартерс-Тауерс.

— Тоді вважай, що ти їх маєш, — спокійно відказала Меґі. — Я напишу листа єпископу Ральфу де Брикасару і попрошу його позичити нам цю суму. Відсотки з нас він не братиме.

— Ні за що у світі! — відрізав Люк. — Чорт забирай, Меґ, де твоя гордість?! Те, що ми маємо, ми заробляємо, а не позичаємо! Я ніколи й нікому ані гроша не заборгував, і не збираюся цього робити й тепер.

Та Меґі ледь чула його, люто вирячившись крізь яскраво-червоний серпанок, що оповив її свідомість. Ніколи в житті не була вона така зла! Шахрай, брехун, егоїст! Та як же він посмів скоїти таке — надурив із дитиною, змусив повірити, що збирається стати тваринником! А сам знайшов життєву нішу — між Арне Свенсоном та цукровою тростиною.

Приховавши свою лють так добре, що аж сама здивувалася, Меґі знову оглянула гумове коліщатко у своїй руці.

— Ану розкажи мені про оці французькі штучки. Як же вони завадять мені мати дитину?

Люк підійшов до неї ззаду і притиснувся; від доторку їхніх тіл вона затремтіла: він думав, що від збудження, вона знала, що від огиди.

— Невже ти про це нічого не знаєш, Меґ?

— Ні, — збрехала вона. Втім, стосовно евфемізму «Привіт із Франції» це було чистою правдою, бо вона ніколи раніше не чула цього виразу.

Він полоскотав руками її груди.

— Ось послухай. Коли я кінчаю, я виділяю… ну, не знаю, як сказати… виділяю оцю штуковину, і коли я входжу в тебе, не вдягнувши презерватива, ота штуковина залишається в тобі. А коли вона залишається в тобі надовго й часто, то зачинається дитина.

Он воно як! Він надівав оце на себе, наче шкірку на сосиску! Брехун, шахрай!

Вимкнувши світло, Люк затягнув Меґі до ліжка, і невдовзі помацав рукою в пошуках того протидитячого пристрою; потім вона почула ті самі звуки, як і тоді, у спальні готелю. Тепер Меґі знала, що він вдягає на себе «французьку штучку». Брехло! Ну то як його надурити?