— Якщо я назбираю в собі достатньо енергії, то піду поплаваю, а потім приготую сніданок, — сказав Ральф, розпачливо намагаючись сказати хоч що-небудь, і відчув на своїх грудях її усмішку.

— Плавання я залишаю тобі, а ти залиш мені приготування сніданку. І не треба тут нічого вдягати. Сюди ніхто не приходить.

— А тут і справді, як у раю! — Змахнувши ногами, він сів у ліжку й потягнувся. — Прекрасний ранок. Цікаво, це що прикмета?

Щойно вставши з ліжка, він відчув біль розлуки; Меґі лежала і дивилася, як він підійшов до ковзних дверей, що вели на пляж, вийшов надвір і зупинився. А потім обернувся і простягнув руку.

— Ходімо зі мною! А сніданок ми разом приготуємо.

Був час припливу, риф вкрився водою, ранкове сонце вже пекло, але невгамовний літній вітер ніс із собою прохолоду; товста груба трава пускала вусики до розкришеного, несхожого на пісок піску, де краби та комахи шукали собі поживу.

— У мене таке відчуття, що я вперше у житті бачу світ, — мовив Ральф озираючись довкола широко розкритими очима.

Меґі міцно вхопила його за руку; їй здалося, що вона тут вперше, і реальність сьогоднішнього сонячного дня видалася їй менш зрозумілою, аніж ілюзія вчорашньої ночі. Вона зупинила на ньому зболений погляд. Наче то було страшенно давно, в іншому світі.

І сказала:

— А ти й не бачив цього світу. Бо не міг бачити. Але тепер — це наш світ допоки він існуватиме.

— А який із себе Люк? — спитав Ральф за сніданком.

Меґі злегка схилила голову набік і замислилася.

— Не такий уже й схожий на тебе фізично, як мені здавалося раніш, бо тоді я за тобою скучала і ще не звикла до того, що тебе не має поруч. Мені здається, що я вийшла за нього заміж тому, що він нагадував тебе. У всякому разі я вирішила вийти за когось заміж, а він був на дві голови вищий за решту. Я не кажу про вартісність його як особистості, про приємність та про все те, що жінки вважають бажаним у чоловікові. Він вирізнявся чимось, я не можу навіть сформулювати чим саме. За винятком того, що він схожий на тебе. Йому теж жінки не потрібні.

Обличчя Ральфа перекривила гримаса.

— Он яким ти мене бачиш, Меґі!

— Якщо чесно, то саме таким я тебе бачу. Не знаю чому, але мені так здається. Чомусь ви з Люком вірите в те, що потреба в жінці — це слабкість. Я не маю на увазі потребу в жінці для того, щоб переспати з нею, а так, щоб вона була бажана, справді бажана.

— І, знаючи про це та сприймаючи це, ти таки відчуваєш у нас потребу?

Меґі знизала плечима і всміхнулася з відтінком жалості.

— Ой, Ральфе! Я не кажу, що це неважливо, і це завдало мені багато горя, але так воно є, і нема на те ради. Я була б останньою дурепою, коли намагалася б викорінити цю рису, бо викорінити її неможливо. Найкраще, що я можу вдіяти, — використовувати цю слабкість у своїх інтересах, а не ігнорувати її. Бо я теж дечого потребую і бажаю. А потребую я і бажаю таких чоловіків, як ти і Люк, інакше я не марнувала б себе на вас обох. Я вийшла заміж за чоловіка хорошого, доброго і простого — як мій батько, і він справді хотів мене і потребував. Але, гадаю, в кожному чоловікові є щось від Самсона. А в таких чоловіках, як ти й Люк, ця риса ще виразніша.

Ральф не образився, а навпаки — усміхнувся.

— Яка ж ти мудра, моя Меґі!

— Це не мудрість, Ральфе, а здоровий глузд. Насправді ніяка я не мудра, і ти це добре знаєш. Згадай лишень моїх братів. Сумніваюся, що принаймні найстарші з них коли-небудь оженяться або хоч матимуть подруг. Вони страшенно бояться, що якась жінка матиме над ними владу, тому й досі тримаються за материну спідницю.

Йшли дні, минали ночі. Навіть сильні літні дощі були прекрасні, приємно було ходити під ними голяка, сидіти на веранді й слухати, як вони барабанять по залізному даху, теплі й ніжні, мов сонце. Вони вставали разом із сонцем, вилежувалися на пляжі, плавали — бо Ральф учив Меґі плавати.

Інколи, коли він не здогадувався, що за ним слідкують, Меґі поглядала на нього, відчайдушно намагаючись закарбувати у своєму мозку його обличчя, його зовнішність, бо пам’ятала, що попри всю її любов до Френка, з роками його образ побляк. Вона бачила Ральфові очі, ніс, рот, дивовижно красиві сріблясті пасма у чорному волоссі, високе мускулисте тіло, що зберегло в собі молодечу стрункість та пружність, хоча вже трохи осіло і втратило гнучкість. А тоді він повертався до неї і бачив, що вона за ним спостерігає, і був у його очах вираз прихованої печалі, якоїсь приреченості. Меґі розуміла приховану думку, принаймні їй здавалося, що розуміла: він мусить їхати, мусить повернутися до Церкви та до своїх обов’язків, які, можливо, виконуватиме не так ревно, зате більш вправно. Бо лише той, хто перечепився і впав, знає про зрадливість долі й небезпечність шляху.

Одного дня вони лежали на пляжі, коли сонце нахилилося так низько, що скривавило океан і позолотило кораловий пісок. Він обернувся до неї.

— Меґі, я ніколи не був такий щасливий і такий нещасливий.

— Знаю, Ральфе.

— Я знаю, що ти знаєш. Може, саме за це я й кохаю тебе? Ти начебто звичайна і зовсім незвичайна. Невже я інтуїтивно відчув це стільки років тому? Певно, що так. Ота моя пристрасть до тіціанського золотисто-каштанового волосся… Я і не здогадувався, куди вона мене приведе! Я кохаю тебе, Меґі.

— Ти їдеш?

— Завтра. Я мушу. Мій корабель відпливає до Генуї менше, ніж за тиждень.

— До Генуї?

— Фактично, я їду до Рима. Надовго, можливо, — до кінця моїх днів. Хтозна.

— Не турбуйся, Ральфе. Я відпущу тебе, не влаштовуючи сцен. Мій час теж майже вибіг. Я збираюся кинути Люка і повернутися до Дрогеди.

— О, Господи! Невже через оце, невже через мене?

— Звісно, що ні, — збрехала вона. — Я вирішила ще до того, як ти приїхав. Люк не бажає мене або ж я йому не потрібна, тому він анітрохи за мною не жалкуватиме. Але мені потрібна домівка, власна домівка, і мені здається, що Дрогеда — найбільш підхоже місце. Негоже, щоб Джастина зростала у домі, де я буду служницею, хоча я знаю, що Енн і Людді не ставляться до мене, як до служниці. Але я уявляю себе там саме служницею, і саме служницею вважатиме мене Джастина, коли виросте і збагне, що нормальної домівки вона не має. У певному сенсі їй це завжди буде не до вподоби, а я ж мушу зробити для неї все, що зможу. Тому я повертаюся до Дрогеди.