Решта дітей спостерігали за дорослими на відстані футів зо двадцять, очікувально принишкнувши під стіною будинку. Боб, Джек та Г’юї заклякли, сподіваючись, що Френк влаштує ще одну бійку; Стюарт стояв і дивився, співчуваючи братові всією своєю лагідною дитячою душею; Меґі ж обхопила долонями щоки, щипаючи їх і мнучи від болісного страху: невже хтось збирається образити Френка?

Той спочатку поглянув на матір — своїми чорними очима в її сірі очі — немов встановлюючи між ними таємничий та болісний зв’язок, про який ніколи не говорилося і який завжди заперечувався. Лютий погляд блакитних очей Педді збивав Френка з ніг — презирливий та нищівний, яким він начебто промовляв: «Таки вийшло по-моєму!»; і син, опустивши очі, визнав батькове право на гнів. З того дня Педді, розмовляючи з Френком, обмежувався лише виразами, що не виходили за рамки загальноприйнятої ввічливості. Але найважче Френку було дивитися в очі решті дітей, він почувався присоромленим і приниженим, немов той птах, якого принесли назад додому з підрізаними крилами: небо так і залишилося незвіданим, а пісня — недоспіваною.

Дочекавшись, коли Фіона скінчила свій нічний обхід, Меґі вибралася зі спальні у розчинене вікно і гайнула через двір. Вона знала, де шукати Френка — на сіні у сараї, подалі від завидющих очей братів та батькового гніву.

— Ти де, Френку? — спитала вона гучним шепотом, невпевнено ступаючи у непроглядній темряві сараю і з чутливістю дикої тварини пальцями ніг намацуючи перед собою незвіданий простір.

— Я тут, Меґі, — долетів до неї зморений голос, ледь схожий на Френків, бо в ньому не чулося ані пристрасті, ані бажання жити.

Дівчинка пішла на звук, знайшла брата розпростертим на сіні й примостилася біля нього, обхопивши, скільки вистачило рук, його широкі груди.

— Ой, Френку, я така рада, що ти знову вдома, — промовила Меґі.

Френк застогнав, посунувся вниз і поклав голову їй на живіт. Вона гладила його густе пряме волосся і стиха наспівувала. Було темно, і Френк не бачив сестри, але невидиме тепло її співчуття розчулило хлопця. Він заплакав, скоцюрбившись у суцільний клубок болю, і його сльози промочили Меґі нічну сорочку. Сама ж мала не плакала. Щось у душі цієї дівчинки робило її достатньо дорослою і достатньо жінкою, щоб відчути незбориму й болісну радість від того, що ти комусь потрібна. Вона сиділа, чукикаючи братову голову доти, поки його горе не пішло геть, розчинившись у темній порожнечі.

«Щось дорога до Дрогеди не навіяла мені спогадів юності», — мружачись від яскравого світла, подумав отець Ральф де Брикасар. Його новенький «даймлер» мчав, підскакуючи, вибоїстою колією, що пролягла у високій сріблястій траві. — «Хіба ж це прекрасна загадкова Ірландія? А Дрогеда? Не схожа вона ані на поле битви, ані на осереддя могутньої влади. А може, все було дещо інакше?» З притаманним йому почуттям гумору, яке з роками трохи вгамувалося, але не притупилося, він уявив собі Мері Карсон таким собі Олівером Кромвелем у жіночій іпостасі, яка, у своєму неповторному стилі, щось суворо віщає з нотками імперської пихи та злостивості у голосі. Втім, таке порівняння не було аж надто великим перебільшенням, бо ця дама, безперечно, мала не менше влади і керувала не меншою кількістю людей, аніж будь-який могутній воєначальник минулих літ.

Крізь живопліт та евкаліпти забовваніли крайні ворота, і авто зупинилося, злегка вібруючи на холостому ходу двигуна. Ральф насунув непоказного сірого капелюха з широкими крисами, щоб прикрити голову від немилосердного сонця, і важко поплентався до сталевого засуву на дерев’яному стояку, щоб розчинити ворота. Між домівкою католицького священика в Джиленбоуні та садибою Дрогеда нараховувалося аж двадцять сім воріт, і це означало, що Ральф мав зупинитися, вийти з авто, розчахнути ворота, знову увібратися до авто, проїхати у них, потім знову зупинитися, вийти, повернутися до воріт і зачинити їх, а опісля сісти в авто і рушити до наступних воріт. Скільки разів йому хотілося проігнорувати хоча б половину цього ритуалу і рвонути далі колією, залишивши позаду себе розчинені ворота — немов спантеличено роззявлені роти, — але в такому разі навіть побожний страх, навіюваний його духовним саном, не зупинив би власників цих воріт: вони неодмінно гудили б його за таку безвідповідальність та легковажність. «От якби коні були так само швидкі та зручні, як автомобілі, — подумалося йому, — тоді можна було б відчиняти ворота, не вибираючись із сідла».

— Щось здобуваєш, а щось неодмінно втрачаєш, — мовив Ральф і поплескав панель приладів свого новенького «даймлера» і, надійно зачинивши за собою ворота, рушив — до вигону Гоум Педдок лишалася миля трав’янистим безлісим пасовиськом.

Ця австралійська садиба справляла враження навіть на ірландця, звиклого до величних замків та особняків. Дрогеда була найдавнішою та найбільшою маєтністю в районі, яку покійний колишній власник, безтямно закоханий у неї, прикрасив відповідною будівлею. Споруджений в аскетичному георгіанському стилі з пісковику, вирубаного вручну в кар’єрах, що за п’ятсот миль на схід, будинок мав два поверхи, вікна з численними шибками та широку веранду з залізним поруччям, яка охоплювала увесь нижній периметр. Кожне вікно ошатно обрамляли чорні дерев’яні віконниці, які слугували не лише для прикраси, а й для користі: в літню спеку їх зачиняли, щоб зберегти внутрішню прохолоду.

Стояла осінь, і кучеряві лози зеленіли, а навесні гліцинія, посаджена п’ятдесят років тому по завершенні будівництва маєтку, перетвориться на пишну масу бузкових шлейфів, що нестримно ширитиметься зовнішніми стінами та дахом веранди. Будинок оточували декілька акрів ретельно підстриженої галявини з англійськими парками, які навіть тепер майоріли кольорами завдяки трояндам, жовтофіолі, жоржинам та чорнобривцям. Від немилосердного сонця будинок захищав гайок евкаліптів-привидів із блідими стовбурами та вузенькими листочками, що тремтіли на висоті сімдесяти футів над землею; подекуди їхні гілки перепліталися з лозами бугенвілії, прикрашаючи їх, немов прекрасні пурпурові гірлянди. Навіть баки з водою — такі неоковирні, але необхідні в господарстві — були вкриті товстим шаром витривалих місцевих лоз, троянд та гліциній, і тому більше скидалися на декоративні, а не функціональні елементи ландшафту. Покійний Майкл Карсон, пристрасно залюблений у свій маєток Дрогеда, не шкодував грошей на баки для води; подейкували, що господарі Дрогеди могли дозволити собі зелені галявини та квітучі клумби навіть якби дощу не було десять років.

Якщо наближатися до садиби через вигін Гоум Педдок, то в око спочатку впадали будинок та евкаліпти-привиди, але потім ставали помітними й решта споруд із пісковику, з’єднаних із головним будинком критими переходами, що потопали в повзучих рослинах. Вибоїста колія переходила в гравійну під’їзну алею, що, викривившись дугою, спочатку вела до округлої стоянки для автомобілів та екіпажів, розташованої з одного боку будинку, а потім продовжувалася до господарчих споруд Дрогеди: скотопригінних майданчиків, сараю для стрижки овець та численних клунь і комор. Отцю Ральфу більше подобалися велетенські перцеві дерева, що затіняли всі ці господарські будівлі, а не евкаліпти-привиди, що росли біля особняка. Перцеві дерева були вкриті щільною зеленою листвою, а над ними гуділи бджоли — підходящий природний антураж для заміського будинку з атмосферою лінькуватої неквапливості.