— На це, боюся, я не маю жодного шансу. Звісно, я здогадуюся, що Джилленбоун розташований не в самісінькому центрі мапи архієпископа, який є посланцем папи. А могло бути й гірше. Бо в мене є ви, і в мене є Дрогеда.

Вона сприйняла ці навмисно відверті лестощі так, як він і сподівався; Мері Карсон тішилася його вродою, його увагою, його гострим уїдливим розумом — із нього й справді може вийти чудовий кардинал. Вона не пригадувала, щоб впродовж всього життя їй хоч раз трапився такий красень, та ще й із таким ставленням до власної вроди. Він не міг не усвідомлювати, наскільки гарним він є: високий, із бездоганно-пропорційною фігурою, з витончено-аристократичними рисами обличчя; усі складові його тіла зліплені докупи з такою ретельністю і довершеністю, на яку Господь Бог рідко коли розщедрювався для своїх творінь. Отець Ральф був сама довершеність — від чорних кучерів на голові та дивовижно блакитних очей і до тендітних елегантних рук та невеликих ступнів. Так, цей молодик неодмінно усвідомлює, яку чудову зовнішність він має. Але була в ньому і якась байдужість, і це збурювало в неї відчуття, що священик не є рабом своєї краси і ніколи ним не буде. Звісно, для досягнення бажаного він без докорів сумління скористається власного красою, якщо вона стане в пригоді, але навряд чи зробить це із задоволенням: скоріш за все матиме невисоку думку про людей, здатних піддаватися її впливу. Мері Карсон багато віддала б, аби дізнатися, яка ж подія в попередньому житті отця Ральфа зробила його таким, яким він є.

«Цікаво, — подумалося їй, — а чи багато було священиків вродливих, як Адоніс, і з сексуальним магнетизмом, як у Дон Жуана? Вони що, навмисне брали обітницю безшлюбності, щоб уникнути небажаних наслідків?»

— А чому ви погодилися поїхати до Джилленбоуна? — спитала вона. — Чи не краще було б відмовитися від священицького сану, аніж миритися з таким приниженням? З вашими талантами ви могли б стати багатим та впливовим у будь-якій галузі, тільки не кажіть, що вас анітрохи не приваблює сама думка про владу.

Він різко вигнув ліву брову.

— Шановна пані Карсон, ви — католичка. І ви знаєте, що обітниці, які я дав, є священними. Я до скону залишуся священиком. Інакше бути не може.

Вона пирхнула і розсміялася.

— Та годі вам! Невже ви й справді вірите в те, що коли зречетеся своїх клятв, то вони обернуться проти вас ударами блискавки, смертоносними кулями чи переслідуватимуть, наче оскаженілі гончаки?

— Звісно, не вірю. Не вірю я й у те, що ви — людина обмежена, і тому вважаєте, що саме страх перед неминучою карою втримує мене у лоні Церкви.

— Отакої! А ви дошкульний, отче де Брикасар! То що ж тоді вас стримує? Що змушує вас терпіти Джилі з його пилюкою, спекою та мухами? Чи усвідомлюєте ви, що це як довічне ув’язнення.

На мить його блакитні очі закрила тінь, але він усміхнувся, пожалівши свою співбесідницю.

— Ну ви вмієте утішити, нічого не скажеш! — Злегка розтуливши рота, отець Ральф поглянув на стелю і зітхнув: — Мене змалечку виховували на священика, але це ще не все. Як же ж це пояснити жінці… Я немов та посудина, пані Карсон, і час від часу я наповнююсь Богом. Був би я кращим священиком, то цих періодів порожнечі не було б взагалі. А це наповнення, це єднання з Богом не залежить від конкретного місця — чи буду я в Джилленбоуні, чи, скажімо, в палаці єпископа. Цей стан важко визначити, бо навіть для священиків він є великою таємницею. То є божественна одержимість, яку звичайні чоловіки можуть так ніколи і не пізнати. Саме так — божественна одержимість. То як мені відмовитися від неї? Це неможливо.

— То це енергія, чи не так? Чому ж тоді вона дається саме священикам? Чому ви гадаєте, що помазання єлеєм під час виснажливо довгої церемонії здатне наділити цією енергією будь-якого чоловіка?

Він похитав головою.

— Розумієте, на це йдуть роки життя ще задовго до висвячування. Це старанний і наполегливий розвиток такого стану душі й розуму, який розкриє Господу твою посудину. Його треба заслужити!

Зо дня в день. Невже ви не розумієте, що є метою обітниць? їхня мета полягає в тім, щоб ніщо земне не втрутилося між священиком та тим станом духу, якого він досягнув — ні любов до жінки, ні любов до грошей, ні небажання коритися диктату інших людей. Для мене злидні не є чимось незвіданим, бо я походжу з небагатої родини. Дотримуватися благочестя мені неважко. Найважчим є для мене третє — це покора. Але я корюся, бо знаю, що коли визнаю своє «я» важливішим за моє призначення бути божою посудиною — я пропав. Тому й корюся. І, коли треба, буду готовий терпіти Джилленбоун як довічне ув’язнення.

— Тоді ви дурень, — відказала Мері Карсон. — Я теж вважаю, що в житті є важливіші речі, ніж коханці, але вмістилище для Бога не є однією з них. Дивно. Я ніколи не думала, що ви так палко вірите в Бога. Мені здавалося, що ви — людина, сповнена сумнівів.

— Так я маю сумніви. Хіба ж мисляча людина може не сумніватися? Саме тому інколи я відчуваю внутрішню порожнечу. — З цими словами отець Ральф поглянув повз неї, на щось для неї невидиме. — Знаєте, мені здається, що я пожертвував би всіма амбіціями, всіма своїми пристрастями заради можливості стати довершеним священиком!

— Довершеність у будь-чому є нестерпно нудною. Особисто я віддаю перевагу тому, що має в собі незначну недовершеність.

Він розсміявся, поглянувши на неї з захватом і заздрістю. Мері Карсон і справді була дивовижною жінкою.

Уже тридцять три роки була вона вдовою, а її єдина дитина, син, помер іще у ранньому дитинстві. Через свій особливий статус у громаді Джилленбоуна вона не скористалася пропозиціями, які робили їй найсміливіші чоловіки з її оточення: як вдова Майкла Карсона вона була незаперечною царицею, а як чиясь дружина мусила б уступити своєму чоловіку право розпоряджатися всією своєю маєтністю. Грати другу скрипку? Ні, не таким уявляла своє життя Мері Карсон! Тому вона зреклася плотських утіх заради влади. Завести собі коханця — справа немислима, бо до пліток Джилленбоун був чутливий, як дріт до електричного струму. Демонструвати свою людську слабкість було чужим її вдачі.

Але тепер Мері Карсон була вже достатньо старою, щоб, як то кажуть, бути невразливою до тілесних покликів. І якщо новий молодий священик старанно виконував свої обов’язки її духовного наставника, а вона винагороджувала його невеличкими подарунками на кшталт автомобіля, то в цьому не було нічого недоречного. Усе своє життя вона була непохитною опорою церкви і належним чином підтримувала свою парафію та її духовного лідера, навіть якщо отець Келлі п’яно гикав, відправляючи месу. Не лише вона виявила добросердість до молодого наступника отця Келлі: отець Ральф де Брикасар мав заслужену популярність у кожного члена своєї пастви — багатого чи бідного. Якщо парафіяни з далеких сіл не мали змоги потрапити до Джилі, щоб із ним зустрітися, він сам до них їздив верхи на коні, поки Мері Карсон не подарувала йому автомобіль. Його доброта й терплячість заслужили йому симпатію у всіх парафіян, а у декотрих — щиру любов; Мартін Кінґ із Бугели придбав для будинку священика дорогі меблі, а Домінік О’Рурк із Дібан-Дібана надавав кошти на зарплатню для його економки.