Клірі й подумати не могли, що у них може з’явитися так багато грошей; вони сиділи мовчки і намагалися звикнутися з думкою про добробут, що впав їм на голову.

— Та ми навіть половину цього витратити не зможемо, Педді, — сказала Фіона. — Він же не залишив нам нічого, на що можна було б витрачати ці гроші.

Педді ніжно поглянув на неї.

— Знаю, матусю. Але ж як приємно думати, що ми більше ніколи не хвилюватимемося про нестачу грошей! — Він прокашлявся. — Наскільки я розумію, матуся, а особливо Меґі тепер залишаться без звичної для них роботи, — вів далі Педді. — Я завжди мав проблеми з числами, але наша матінка вміє додавати, віднімати, множити й ділити, наче вчитель арифметики. Тому матуся стане бухгалтером Дрогеди замість офісу Гаррі Гоу. Якось я раніше про це не думав, але Гаррі спеціально найняв чоловіка, щоб той вів бухгалтерію Дрогеди, а тепер, коли йому бракує одного працівника, він не заперечуватиме, щоб ми самі цим займалися. Фактично, Гаррі сам підказав, що з матусі може вийти вправний бухгалтер. Він сказав, що пришле когось із Джилі, щоб належним чином тебе навчити, матусю. Бо бухгалтерія — досить складна штука, еге ж? Треба збалансовувати бухгалтерські книжки, касові книги, облікові реєстри, усе записувати в журналі обліку і тому подібне. Роботи буде багато, але ж вона не тягнутиме з тебе стільки сил, як куховарство та прання.

З кінчика язика Меґі готовий був зірватися крик:

— А як же я?! Я ж куховарю та перу білизну не менше за матусю!

Фіона навіть усміхнулася — вперше відтоді, як дізналася страшну новину про Френка.

— Мені сподобається ця робота, Педді, справді сподобається. Бо завдяки їй я почуватимуся частиною Дрогеди.

— Боб навчить тебе керувати «ролс-ройсом», бо саме ти їздитимеш до банку в Джилі й спілкуватимешся з Гаррі. До того ж тебе грітиме думка, що ти зможеш поїхати на авто куди завгодно, не покладаючись на те, щоб з тобою неодмінно був хто-небудь із нас. Ми тут відірвані від усього світу. Мені завжди хотілося навчити вас, дівчата, керувати автомобілем, але раніше на це не було часу. Добре, Фіоно?

— Добре, Педді, — радісно відповіла вона.

— А тепер, Меґі, займемося тобою.

Меґі поклала шкарпетку та голку і зиркнула на батька з сумішшю цікавості та обурення в погляді. Ясна річ, вона знала, що він скаже: мати буде надто зайнята гросбухами, тому їй доведеться взяти на себе нагляд за хатніми та садово-огородніми роботами.

— Мені б не хотілося, щоб ти перетворилася на ліниву пихату панянку, як оті наші знайомі — дочки багатих тваринників та землевласників, — сказав Педді з усмішкою, яка нейтралізувала увесь сарказм його вислову. — Тому я збираюся й тебе завантажити повноцінною справжньою роботою, моя маленька Меґі. Ти контролюватимеш наші внутрішні вигони: Боргед, Крік, Карсон, Віннемур та біля Північного бака. Ти також здійснюватимеш нагляд за вигоном Гоум Педдок. Нестимеш відповідальність за коней-загоничів: яких ставити до роботи, а яким дати відпочити. Під час згону для підрахунку поголів’я та під час ягніння ми, звісно, працюватимемо разом, але в решті випадків тобі доведеться справлятися самій. Джек навчить тебе працювати з псами та користуватися скотарським батогом. У тобі багато лишилося від дівчиська-шибайголови, тому, гадаю, тобі більше сподобається працювати на вигонах, аніж вилежуватися вдома, — скінчив Педді і всміхнувся ширше, аніж зазвичай.

Поки він говорив, обурення й незадоволення щезли, як роса на сонці, й він знову став для Меґі татком, який любив її і піклувався про неї. Що ж з нею сталося, що вона так у ньому засумнівалася? Меґі стало так соромно за себе, що їй навіть захотілося вколоти себе великою штопальною голкою у ногу, але вона була надто щаслива, щоб замислювася про заподіяння собі болю, тим більше, що це був аж надто незвичний спосіб висловлювати каяття.

Її обличчя засіяло радістю.

— Ой, татку, я із задоволенням цим займатимуся!

— А як же я, татку? — спитався Стюарт.

— Ти більше не потрібен дівчатам у хаті, тому знову працюватимеш на вигонах, Стю.

— Гаразд, татку. — Він тужливо поглянув на Фіону, але не сказав нічого.

Фіона та Меґі навчилися їздити на новому «ролс-ройсі», який пригнали Мері Карсон за тиждень до її смерті; Меґі навчилася також управлятися з псами, а Фіона — вести бухгалтерію.

Якби не відсутність отця Ральфа, Меґі була б абсолютно щасливою. Їй давно хотілося займатися саме цим: роз’їжджати пасовиськом на коні й виконувати роботу скотаря. Однак туга за отцем Ральфом не минала, а спогад про його поцілунок перетворився на щось омріяне, дорогоцінне, відчуте і подумки пережите знову тисячу разів. Однак спогадом не замінити реальність: хоч як би Меґі не старалася, але справжнє відчуття відтворити неможливо, була лише його тінь, схожа на тоненьку сумну хмаринку.

Коли отець Ральф написав їм про Френка, її сподівання на те, що він скористається цим приводом, щоб до них приїхати, зазнали краху. Подорож до в’язниці міста Гульберн, де утримувався Френк, він описав, ретельно підбираючи слова, щоб приховати біль, якого ця поїздка йому завдала через Френків психоз, що невпинно погіршувався; але священик про це й півсловом не обмовився. Він намагався добитися, щоб Френка перевели до психлікарні Моріссет для душевнохворих ув’язнених, але марно — його клопотання не задовольнили. Тому отець Ральф зобразив їм ідеалістичний образ Френка, який із розумінням спокутує свій гріх перед суспільством, і запевнив Педді: Френк і гадки не має, що їм відомо про те, що сталося. Священик запевнив ув’язненого, що сам дізнався про це випадково з сіднейських газет, і що родина ніколи про це не дізнається. Почувши це, Френк заспокоївся, і на цьому вони з ним попрощалися.

Педді заговорив про продаж рудої кобили отця Ральфа. Стрункого чорного мерина, на якому Меґі раніше їздила для задоволення, тепер вона використовувала як коня-загонича, бо ним було легше керувати, і він мав приємнішу вдачу, аніж норовисті кобили та злобні мерини для заганяння скота. Коні-загоничі були розумні й, за рідкісними винятками, норовисті. Навіть повна відсутність жеребців не робила їх приязними тваринами.

— Благаю, татку, я й на рудій кобилі зможу їздити! — просила Меґі. — Лишень подумай, як отець Ральф, який зробив для нас стільки добра, приїде до нас у гості й виявить, що ми продали його кобилу!

Педді задумливо поглянув на доньку.

— Меґі, не думаю, що отець Ральф приїде сюди знову.

— Все може бути! Хтозна, може, й приїде.

Очі такі схожі на Фіонині — то було занадто; Педді не наважився завдати доньці болю ще більшого, аніж той, якого їй, бідоласі, довелося зазнати.

— Що ж, Меґі, нехай буде по-твоєму, ми не продамо кобилу, але дивись — постійно виїжджай і на кобилі, й на мерині, бо я не потерплю на фермі гладкої вгодованої коняки, чуєш мене?

Раніше їй не подобалося їздити на коняці отця Ральфа, але після цієї розмови Меґі по черзі їздила на обох тваринах, щоб дати їм можливість відпрацювати з’їдений овес.