– З прокуратури і міліції? – здивувалась одна. – А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.

– Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, – ображено зауважила друга. – Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.

– Горе, яке горе для батьків, – скрушно мовила третя.

– І часто він сидів на підвіконні? – запитав Бухов. – Як його прізвище? Де живе?

– Не знаємо, не наш він.

– А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.

Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.

– Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…

– Яку Римму? – зацікавився Євген.

– Полякову, з п’ятого поверху.

– Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…- Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.

– Римма зараз вдома? – запитав Денис.

– Ми сьогодні не бачили її.

– А кривого тут не здибали? – згадав Євген мовлене слово небіжчиком.

– Кривого на ногу чи це прізвище? – слушно уточнила світлоока жінка.

– Може, кривий, може – прізвисько, – невпевнено сказав Бухов.

– Такого прізвиська не чула і кривого…

– Кривого хлопця я зустрічала коло четвертого під’їзду, – мовила світлоока. – Еге, зустрічала.

– Коли?

– Чи минулої суботи, чи в п’ятницю.

– І він справді кривий на ногу? – втрутився у розмову Тополюк.

– Кривий і з ціпочком.

– А який він з себе?

Жінка задумливо втупилась у свої жовті босоніжки. Перегодом знизала плечима, мовляв, не пам’ятаю. Шкода. Тополюк по дверях вибрався на дашок. На бетоні жодного сліду недавньої трагедії. Лише у кількох місцях насипано піску: хтось завбачливо притрусив кров. Не надибав Євген і на сажу, яка б могла забруднити сорочку небіжчика. Спустився на землю.

– Ну, що там? – Бухов очікувально дивився на Тополюка.

– Нічого.

– Ходімо в під’їзд, – сказав Денис.

У списку мешканців – Поляков К.В., квартира 18. Ліфтом не скористалися. На салатовій стіні над сходами світилися написані рожевою крейдою літери: «Р! Я Т Л!», і під ними латинська літера R, пронизана ламаною блискавкою. Дивний знак, особливо блискавка: нагадувала лиховісну емблему військ СС. Євген перезирнувся з Денисом. Що воно означає? І хто захоплювався таким сумнівним малюванням?

– Розшифрував «Р! Я Т Л!»? – поцікавився Бухов.

– Це легко: «Риммо! Я тебе люблю!», – відповів Тополюк. – Мені не сподобався знак. Комусь бракує клепки в голові.

– А бракує…

Дісталися четвертого поверху. Зупинилися біля злощасного вікна. Під ним батарея парового опалення. Вона, завважив Євген, слугувала тому хлопцеві за приступку, інакше вибратися на підвіконня нелегко. Опер-уповноважений став на батарею – зазирнув у двір, обдивився полущену фарбу на рамі – на ній жодних слідів сажі. На шибці другої половини вікна безліч масних відбитків пальців.

– Зручно вилазити, – зауважив Денис.

– І триматися можна добре, – додав Євген.

Бухов натис кнопку дзвінка вісімнадцятої квартири. Почекали. За дверима ні шеберхнуло. Знову подзвонив… Нікого. Їх спіткала невдача. Натомість відчинилися двері сімнадцятої – на порозі сива жінка у квітчастому халаті до п’ят.

– Ви до Полякових? – звернулася до них.

– Еге, хотіли поговорити з Риммою, – сказав Євген. – Це слідчий прокуратури Бухов, а я – оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк.

– За того хлопця? – сумно запитала жінка.

– За нього.

– Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.

– А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.

– Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.

У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, – вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.

– Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? – поставив перше запитання Бухов.

– Очевидно. Десь з місяць тому я почула якесь вовтузіння в коридорі. Глянула у вічко – Римма борюкається з хлопцем, не пускає до квартири. Ну, я вискочила, і він дременув.

– Справді, коли б незнайомий, дівчина покликала б на поміч, – погодився Тополюк.

– Звичайно, – кивнула господиня. – Потім я кілька разів пробувала зігнати його з підвіконня. Навіть тягнула за ногу. Та де там! І догрався, – сумно мовила Ольга Кирилівна.