– І він часто тут з’являвся?

– Останні тижні майже щодня, і все після обіду.

– А як його називала Римма?

Ольга Кирилівна замислилась…

– Дивне ім’я, – спроквола проказала. – Як царів чи попів у Африці. Ніяк не згадаю.

– Султан, імператор, король, мулла… – підказував Бухов.

– Ні, мов схоже… на шию.

«Шия, шия…» – повторював Євген подумки і нараз випалив:

– А не шейх?!

– О, шейх! – зраділо підхопила господиня. – Шейх!

– А де Римма працює? – запитав Бухов.

– Вчиться в десятому класі.

– У якій школі?

– Тридцять сьомій.

Євген зиркав на акваріум, де метушилися різноколірні казкові рибки: невеличкі, з довгими і пишними хвостами, лупоокі, смугасті, наче крихітні дикі поросятка.

– І останнє, Ольго Кирилівно. Ви не бачили кривого?

– Це чоловіка, що припадає на ногу?

– Може, й припадає на ногу, може, й прізвисько.

– З таким прізвиськом нікого не знаю. А от кривого хлопця бачила сьогодні – пив квас.

– О котрій годині?

– Десь о першій, бо я теж брала бідончик для зятя і дочки. Люблять вони попивати холодний квасок після роботи, – всміхнулася Ольга Кирилівна.

– А який з себе Кривий? Скільки йому приблизно років?

– Спеціально не придивлялася до нього. Пам’ятаю, спирався на сірий ціпок і не згиналась у нього права нога. А років йому… двадцять п’ять – двадцять сім, не більше. Як моєму зятю.

– Ви б його впізнали? – запитав Тополюк.

– Авжеж: високий, чорнявий. Якийсь у нього недобрий погляд.

– Часом не мешканець цих будинків?

– Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, – впевнено заперечила жінка.

– Римма зранку ходить до школи?

– Еге.

– А Шейх був з портфелем чи з сумкою?

– Без нічого. – Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: – Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…

– Завжди, – відповів Бухов.

– І навіщо? Адже людина сама винна – не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, – поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.

– Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, – сказав Тополюк.

Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?

На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було – стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.

– В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? – сказав Денис.

– Може. А золота монета?

– Теж загадка.

– І мені здається, «кривий» не марення Шейха, – капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. – А де золото, там завжди чекай злочину.

– Звісно, – слідчий увімкнув запалювання і пожартував: – Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.

Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка – теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.

– Куди тепер, Денисе? – він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.

– У школу № 37.

У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище – Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.

– Гм, відмінниця, – зауважив Тополюк. – Напевне, отримає золоту медаль.

– Серйозна, – відзначив Бухов. – До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.