— Стривайте, — перепинила її міс Ван Кемпен, знов заходячи до палати. — Я заберу ці пляшки. — З нею був швейцар. — Віднесіть, будь ласка, вниз, — сказала вона. — Я хочу показати їх лікареві, коли доповідатиму.

Вона пішла коридором. Швейцар поніс рюкзак. Він знав, що там.

Нічого особливого не сталось, одначе відпустку я втратив.

Того вечора, коли я мав виїхати на фронт, я послав швейцара на вокзал зайняти мені місце в поїзді, як тільки він прибуде з Туріна. Поїзд відходив опівночі. Він формувався в Туріні, прибував до Мілана десь о пів на одинадцяту вечора й стояв до відходу. Щоб зайняти місце у вагоні, треба було прийти до того, як прибуде поїзд. Швейцар узяв із собою приятеля, кулеметника у відпустці, що працював у кравецькій майстерні, і вони були певні, що вдвох спроможуться зайняти мені місце. Я дав їм грошей на перонні квитки й попросив занести на вокзал мою поклажу — великий рюкзак та дві солдатські речові сумки.

Близько п'ятої я попрощався в госпіталі і пішов. Швейцар уже забрав мої речі до себе, і я сказав йому, що буду на вокзалі десь над північ. Його дружина назвала мене signorino і заплакала. Тоді втерла очі, потиснула мені руку й знову заплакала. Я поплескав її по плечу, і вона заплакала знов. Вона штопала мені весь той час, що я лежав у госпіталі. То була низенька й повна сивоголова жінка, завжди усміхнена. Коли вона плакала, її обличчя немовби розпливалося. Я зайшов до кав'ярні на розі й чекав там, виглядаючи крізь вітрину. Надворі було темно, холодно і мрячно. Я заплатив за каву й граппу і дивився на перехожих, що поминали освітлену вітрину. Тоді побачив Кетрін і постукав у шибку. Вона звела очі, побачила мене й усміхнулась, і я вийшов їй назустріч. Вона була в синьому плащі й м'якому фетровому капелюшку. Ми попростували поряд тротуаром повз кав'ярні, через базарну площу й далі вулицею, аж поки вийшли під аркою на соборну площу. Її перетинали трамвайні колії, а за ними височів собор, білястий і мокрий серед мряки. Ми перейшли колії. Ліворуч були магазини з ясно освітленими вітринами і вхід до Галереї. Над площею стояв туман. Коли ми підійшли до самого собору, то побачили, що він дуже великий, а його кам'яні стіни мокрі.

— Хочеш, зайдемо?

— Ні,— відказала Кетрін.

Ми рушили далі. Попереду, в затінку кам'яної підпори, стояв солдат з дівчиною, і ми поминули їх. Вони стояли, щільно притулившись до стіни, і він обгорнув дівчину своїм плащем.

— Наче ми з тобою, — сказав я.

— Таких, як ми з тобою, більш нема, — сказала Кетрін. Прозвучало це аж ніяк не весело.

— Якби ж то вони мали куди піти.

— Може, то було б для них тільки на гірше.

— Не знаю. Кожному треба мати куди піти.

— Вони мають собор, — сказала Кетрін.

Ми вже залишили собор позаду. В кінці площі ми озирнулись на нього. Він був гарний у тумані. Ми стояли перед крамницею шкіряних виробів. У вітрині були виставлені чоботи для верхової їзди, рюкзак і лижні черевики. Кожна річ лежала окремо, на видноті: рюкзак посередині, чоботи з одного боку, черевики з другого. Шкіра була темна, гладенька й лиснюча, мов на старому сідлі. На її змащеній поверхні тьмяним полиском відбивалось електричне світло.

— Колись і ми покатаємося на лижах.

— За два місяці відкривається лижний сезон у Мюррені,— сказала Кетрін.

— Поїдемо туди?

— Гаразд, — сказала вона.

Ми поминули інші вітрини й завернули на бічну вулицю.

— Я тут ніколи не була.

— Цією дорогою я ходив до госпіталю, — пояснив я.

Вулиця була вузька, і ми йшли з правого боку. Серед туману туди й сюди проходили люди. Вітрини всіх крамниць були освітлені. В одній вітрині нашу увагу привернули викладені гіркою сири. Я зупинився перед зброярською крамницею.

— Зайдемо на хвилину. Мені треба купити зброю.

— Яку зброю?

— Пістолет.

Ми зайшли. Я розстебнув ремінь з причепленою до нього порожньою кобурою і поклав на прилавок. За прилавком стояли дві жінки. Вони виклали переді мною кілька пістолетів.

— Треба, щоб підійшов сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Вона була з сірої шкіри, вже не нова: я купив її з рук, щоб носити в місті.

— Тут є добрі пістолети? — запитала Кетрін.

— Та всі вони приблизно однакові. Можна спробувати оцей? — спитав я жінку.

— У нас тепер нема де стріляти, — відказала вона. — Але це добрий пістолет. Ви не помилитесь, якщо візьмете його.

Я клацнув курком і відтягнув затвор. Пружина була досить туга, але затвор ходив легко. Я приціливсь і знову спустив курок.

— Він не новий, — сказала жінка. — Він належав одному офіцерові, що був чудовим стрільцем.

— Він купив його у вас?

— Так.

— А як же він знов потрапив сюди?

— Продав його ординарець.

— Може, і мій десь тут у вас, — сказав я. — Скільки за цей?

— П'ятдесят лір. Дуже дешево.

— Гаразд. Мені ще потрібні два запасні магазини та коробка патронів.

Вона дістала те і те з-під прилавка.

— А шабля вам не потрібна? — спитала вона. — Я маю кілька вживаних, зовсім дешево віддам.

— Я їду на фронт, — сказав я.

— Ну, тоді шабля вам ні до чого.

Я заплатив за пістолет і патрони, заправив магазин і вклав на місце, засунув пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні магазини й сховав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знов підперезався й застебнув пряжку ременя. На поясі відчувалась вага пістолета. I все ж таки, подумав я, краще б мати пістолет армійського зразка. До нього завжди дістанеш патрони.