— Ви не мали права. Я прийшов за дві години перед вами.

— Чого ж ви хочете?

— Сісти.

— Я теж.

Я дивився йому в обличчя й відчував, що всі в купе проти мене. Судити їх за це я не міг. Правда була на його боці. Але я теж хотів сидіти. Усі так само мовчали.

«Хай тобі чорт», — подумав я.

— Сідайте, синьйоре капітане, — мовив я.

Кулеметник відступив з дороги, і високий капітан сів.

Тоді подивився на мене. Обличчя його мало ображений вигляд. Зате він сидів.

— Візьміть мої речі,— сказав я кулеметникові.

Ми вийшли в коридор. Поїзд був переповнений, і я знав, що годі й сподіватися десь сісти. Я дав швейцарові й кулеметникові по десять лір. Вони вийшли з вагона й рушили вздовж поїзда, заглядаючи в усі вікна, та місця ніде не було.

— Може, хтось вийде у Брешії,— сказав швейцар.

— Де там, у Брешії ще підсядуть, — сказав кулеметник.

Я попрощався з ними, потиснув їм руки, і вони пішли. Обидва були засмучені. Поїзд рушив. Усі, хто не мав місця, стояли в коридорі. Я дивився, як віддаляються вогні вокзалу й під'їзних колій. Надворі так само йшов дощ, і невдовзі шибки затекли, і вже нічого не стало видно. Згодом я ліг спати на підлозі в коридорі, засунувши перед тим гаман з грішми та документами під сорочку і пояс, так що він зсунувся у холошу бриджів. Я проспав цілу ніч і прокидався лише в Брешії та Вероні, де у вагон набивалися нові пасажири, але одразу ж засинав знову. Одну дорожню сумку я підмостив під голову, а другу обхопив руками, рюкзак теж був при мені, і якби хто захотів пройти, не наступивши на мене, то ще міг би якось перелізти. Так само на підлозі спали люди по всьому коридору. Решта стояли, тримаючись за віконні поруччя або ж прихилившися спиною до дверей купе. Той поїзд завжди був переповнений.

Тепер, коли настала осінь, дерева були голі, а дороги розгрузлі. Я їхав з Удіне до Горіції ваговозом. Дорогою назустріч нам ішли інші ваговози, і я роздивлявся довкола. Шовковиці край дороги стояли голі, поля були темно-бурі. Намокле мертве листя лежало на дорозі між рядами дерев, і тут-таки працювали люди, затрамбовуючи роз'їжджену колію щебінкою з великих куп на узбіччі поміж деревами. Попереду вже видніло місто, і пелена туману над ним закривала гори. Коли переїжджали через річку, я побачив, що вода в ній дуже піднялася. В горах лили дощі. I ось ми вже їхали містом, спершу повз фабрики, тоді повз вілли й будинки, і я помітив, що, поки мене не було, ще багато будинків поруйнувало обстрілом. На одній вузькій вуличці ми розминулися з санітарною машиною англійського Червоного Хреста. Водій був у кашкеті, худий і засмаглий. Обличчя його було мені незнайоме. Я зійшов з ваговоза на площі перед будинком мерії. Водій подав мені мій рюкзак, і я надів його, тоді закинув за плечі обидві сумки й рушив до нашої вілли. На повернення додому це аж ніяк не скидалося.

Я ступав по вологій жорстві під'їзної алеї, дивлячись проміж дерев на віллу. Вікна були зачинені, але двері стояли навстіж. Я зайшов і застав майора за столом у голій кімнаті, де на стінах висіли тільки карти й віддруковані на машинці аркушики.

— З приїздом, — мовив він. — Ну, як ви? — Здавалося, він постарів і неначе всох.

— Добре, — відповів я. — А як тут у вас?

— Усе вже позаду, — сказав він. — Скиньте свої в'юки та сідайте.

Я поклав рюкзак і сумки на підлогу, а кашкет примостив на рюкзаку. Тоді приніс від стіни ще один стілець і сів біля столу.

— Погане було літо, — сказав майор. — Ви цілком одужали?

— Так.

— А відзнаки отримали?

— Так. Усе як годиться. Дякую.

— Ану покажіть.

Я розгорнув плащ на грудях, щоб йому видно було дві стрічки.

— А самих медалей вам не дали?

— Ні. Тільки посвідки.

— Медалі надійдуть згодом. На це потрібен час.

— До якого діла ви мене приставите?

— Машини всі у від'їзді. Шість на півночі, у Капоретто. Ви бували в Капоретто?

— Так, — відповів я. Я пригадав собі невелике біле містечко в долині. Чистеньке таке містечко, із дзвіницею і гарним фонтаном на площі.

— То вони обслуговують тамтешній пост. Тепер багато хворих. Бої вже скінчилися.

— А решта де?

— Дві в горах, а чотири й досі на Баїнзіцці. Інші два підрозділи на Карсо, при Третій армії.

— До чого ж братися мені?

— Коли хочете, можете поїхати й перебрати на себе ті чотири машини, що на Баїнзіцці. Джіно там уже давно не має перепочинку. Ви ж не бачили, що там діялось, ні?

— Ні.

— Страшне. Ми втратили три машини.

— Я чув.

— Еге ж, Рінальді вам писав.

— А де Рінальді?

— Тут, у госпіталі. Ціле літо й осінь світу не бачив за роботою.

— Уявляю собі.

— Дуже погано було, — сказав майор. — Ви навіть уявити собі не можете, як погано. Я не раз думав, як вам пощастило, що вас поранило ще тоді.

— Я знаю.

— А на той рік буде ще гірше, — сказав майор. — Можливо, вони підуть у наступ і тепер. Кажуть, що й таке може бути, але я не вірю. Надто пізно. Ви бачили річку?

— Так, вода вже піднялася.

— Я не вірю, щоб вони пішли в наступ тепер, коли почались дощі. Скоро випаде сніг. Ну, а як там ваші земляки? Чи з'являться тут ще американці, крім вас?

— Вони готують десятимільйонне військо.

— Добре, якби й нам щось із нього перепало. Та французи загарбають усе собі. До нас сюди нічого не дійде. Ну гаразд. Ви переночуєте тут, а завтра вранці виїдете малою машиною і зміните Джіно. Я пошлю з вами когось, хто знає дорогу. Джіно вам усе там розкаже. Гармати ще помалу гупають, та загалом усе вже завмерло. Вам не завадить побачити Баїнзіццу.

— Дуже радий туди поїхати. I дуже радий, що я знову з вами, синьйоре майор.

Він усміхнувся.