Шрифт:
— Як ти все влаштуєш?
— По змозі якнайкраще. Не тривожся, любий. Поки скінчиться війна, ми ще, може, матимем не одну дитину.
— Скоро вже йти.
— Я знаю. Як хочеш, ходім уже.
— Ні.
— Тоді не тривожся, любий. Ти був цілий вечір такий хороший, а тепер ось затривожився.
— Не буду. Ти часто писатимеш мені?
— Щодня. Ваші листи читають?
— Вони там ледве тямлять по-англійському, так що це нікому не шкодить.
— Я писатиму туманно-туманно.
— Тільки не надто туманно.
— Ні, туманно, але не дуже.
— Мабуть, треба нам збиратися.
— Добре, любий.
— Так не хочеться залишати нашу милу домівку.
— Мені теж.
— Але час іти.
— Гаразд. Ми ж ніколи не жили довго у своїй домівці.
— Колись житимем.
— Я приготую до твого повернення прегарне гніздечко.
— Може, я одразу ж і повернусь.
— Може, тобі трішечки зачепить ногу.
— Або вухо.
— Ні, вуха нехай зостануться цілі.
— А ноги?
— Ноги тобі вже однаково поранило.
— Треба йти, люба. Справді треба.
— Гаразд. Іди ти перший.
Розділ XXIV
Ми не поїхали ліфтом, а спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, як її подали, та офіціант, що приносив вечерю, сидів на стільці при виході. Він підхопивсь і вклонився, і я пішов з ним у службову кімнату й заплатив за номер. Коли ми приїхали, управитель признав у мені давнього знайомого й не схотів брати плату наперед, але, ідучи, він не забув залишити біля дверей офіціанта, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із давніми знайомими. Під час війни людина заводить стільки знайомств, що й не злічити.
Я попросив офіціанта найняти для нас екіпаж; він забрав у мене пакунок Кетрін і, взявши парасольку, пішов. У вікно ми бачили, як він переходить вулицю під дощем. Ми стояли у бічній кімнаті й дивились у вікно.
— Як ти себе почуваєш, Кет?
— Спати хочеться.
— А я якийсь наче спорожнілий і голодний.
— Ти маєш щось попоїсти на дорогу?
— Еге ж, у речовій сумці.
Я побачив, що під'їжджає екіпаж. Він зупинився, кінь понурив голову під дощем, а офіціант вийшов, розгорнув парасольку і подавсь до готелю. Ми зустріли його біля дверей і разом з ним пішли під парасолькою через мокрий тротуар до екіпажа. В рівчаку струміла вода.
— Ваш пакунок на сидінні,— сказав офіціант. Він держав парасольку, поки ми сіли в екіпаж, і я дав йому на чай. — Дуже дякую. Щасливої дороги, — сказав він.
Візник смикнув за віжки, і кінь рушив з місця. Офіціант повернув назад і пішов під парасолькою до готелю. Ми проїхали вулицею, повернули ліворуч, а тоді об'їхали площу з правого боку й спинилися перед вокзалом. При вході, під ліхтарем, куди не сягав дощ, стояли два карабінери. Їхні головні убори лисніли в світлі ліхтаря. Проти ясного сяйва вокзалу дощ був чистий і прозорий. З-під склепінчастого піддашшя вокзальних дверей, зіщулившись під дощем, вийшов носій.
— Ні,— сказав я. — Дякую, не треба.
Він подавсь назад під захисток склепіння. Я обернувся до Кетрін. Обличчя її було затінене верхом екіпажа.
— Мабуть, тут і попрощаємось.
— Мені не йти з тобою?
— Ні. До побачення, Кет.
— Скажи йому, будь ласка, адресу госпіталю.
— Гаразд.
Я сказав візникові, куди їхати. Він кивнув головою.
— До побачення, — мовив я. — Бережи себе й малу Кетрін.
— До побачення, любий.
— До побачення, — сказав я.
Я ступнув у дощ, і екіпаж рушив. Кетрін перехилилася через поруччя, і я побачив її лице, освітлене ліхтарями. Вона усміхалась і махала рукою. Екіпаж віддалявся, а Кетрін показувала мені назад. Я озирнувся, але там були тільки оті двоє карабінерів та склепінчасте піддашшя. I аж тоді збагнув: вона хоче, щоб я сховався від дощу. Я зайшов під склепіння, й став, і дивився, як екіпаж повернув за ріг. Тоді пройшов через вокзал до поїзда.
Швейцар стояв на платформі, дожидаючи мене. Я пішов за ним у вагон, протиснувся крізь натовп у коридорі й заглянув у двері переповненого купе, де в кутку біля вікна сидів кулеметник. Мій рюкзак і сумки лежали на багажній полиці в нього над головою. Багато людей стояло в коридорі, і, коли ми зайшли, всі пасажири в купе звели очі на нас. У поїзді не вистачало місць, і всі почували неприязнь один до одного. Кулеметник підвівся, звільняючи мені місце. Аж раптом хтось торкнув мене за плече. Я обернувся. То був дуже високий на зріст капітан артилерії, з довгим червоним шрамом на щоці. Він увесь цей час стежив за нами з коридора крізь скляні двері, а тоді зайшов досередини.
— Я вас слухаю, — сказав я і повернувся до нього лицем. Він був вищий за мене зростом, його затінене козирком обличчя дуже худе, а шрам на щоці свіжий і лискучий. Усі в купе дивилися на мене.
— Негоже так чинити, — сказав він. — Не можна посилати солдата займати вам місце.
— А я послав.
Він проковтнув слину, і я побачив, як здвигнулось його адамове яблуко. Кулеметник стояв, заступаючи місце. З-за дверей на нас дивились інші пасажири. Ніхто в купе не озвавсь ані словом.