Коли він за хвилю підвівся, в руках у нього була бляшана манірка.

— Повна, — буркнув шляхтич.

І, приклавши манірку до уст, задер голову.

— Непогана!

Він знову огледівся довкола і ще раз повторив, але вже значно бадьорішим голосом:

— Я вільний.

Після чого попрямував до хати. На порозі він наткнувся на труп старого бондаря, якого замордували козаки, переступив через нього і зник усередині. Коли ж вийшов, навколо його стегон, поверх куртки, вимащеної гноєм, виблискував Богунів пояс, густо гаптований золотом, за поясом ніж із великим рубіном у колодочці.

— Бог винагородив за мужність, — бурчав він, — бо й капшук тугенький! Ну, харцизяка плюгавий! Сподіваюся, цього разу не втечеш! Ох і малий фертик, щоб він здоровий був! Пальця в рот не клади — відкусить. Знав я, що він славний ратник, але щоб отак за Богуном учепився, як гончак за зайцем, такого не чекав. Треба ж, щоб у такому маленькому тілі було стільки духу й бадьорості! Богун міг би його на поясі як ножичок носити. Хай йому грець! Ой, ні: хай йому Бог допоможе! Либонь, він Богуна не впізнав, а то порішив би. Пху, як тут порохом пахне, аж у носі закрутило! Але ж я із якої халепи виліз — у таку ще не вскакував! Хвала тобі, Боже!… Ну Богунові він дав чосу! Треба буде до цього Володийовського придивитися: їй-богу, чорт у нього втесався.

Так розмовляючи, сидів пан Заглоба на порозі хліва й чекав.

Тим часом удалині на рівнині показалися жовніри, що поверталися після розгрому ворога. Попереду їхав пан Володийовський. Побачивши Заглобу, малий рицар пришпорив коня і, спішившись, попрямував до нього.

— Невже я вашу милость живим бачу? — здалеку спитав він.

— Таки мене, ще й власною персоною, — відповів пан Заглоба. — Нехай винагородить тебе Господь, що із підмогою прибув.

— Дякуй Богові, що вчасно, — сказав малий рицар, радісно потискаючи руку панові Заглобі.

— Але звідки ти, ваша милость, дізнався, що я опинився у скруті?

— Хлопи із цього хутора повідомили.

— О! Я думав, вони мене зрадили.

— Де там, це добрі люди. Молодий із молодою ледве втекли, а що з рештою весільних гостей сталося, вони не знають.

— Якщо не зрадники, то всіх козаки порішили. Он, господар лежить біля хати. Ну годі про це. Кажи хутчій, ваша милость: Богун живий? Утік?

— Невже це був Богун?

— Атож! Той, без шапки, у сорочці й шароварах, котрого ти, ваша милость, із коня звалив.

— Я його в руку поранив. А хай йому лихо, як же це я його не впізнав!.. Ну а ти, милостивий пане Заглобо, ти що тут учинив?

— Я що вчинив? — перепитав пан Заглоба. — Ходімо зі мною, пане Міхале, тільки дивись добре!

Сказавши це, він узяв Володийовського за руку і повів у хлів.

— Дивися, — повторив пан Заглоба.

Пан Володийовський якусь хвилю не бачив нічого, бо ввійшов зі світла, та, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що непорушно лежали на гною.

— А цих хто перебив? — здивовано спитав він.

— Я! — відповів Заглоба. — Ти питав, ваша милость, що я вчинив? От маєш!

— Гм! — мгукнув молодий офіцер, хитаючи головою. — А в який же це спосіб?

— Я там, нагорі, оборонявся, а вони штурмували мене знизу і через дах. Не знаю, як довго це було, — у бою час минає швидко. Це був Богун, сам Богун із чималою силою — молодці всі один в один. Згадуватиме він тепер тебе, ваша милость, та й мене пам’ятатиме! Іншим разом я тобі розкажу, як у полоні опинився, що витерпів і як Богунові утер носа, — ми ще з ним і кількома словами перемовилися. Але сьогодні я так fatigatus [12] , що ледве на ногах стою.

— Гм, — повторив іще раз пан Володийовський, — нічого не скажеш, відважно ти, ваша милость, тримався. Тож зауважу тобі: рубака з тебе ліпший, ніж отаман.

— Пане Міхале, — промовив шляхтич, — не час зараз розводитися. Краще подякуймо Богові, що нам обом сьогодні послав таку велику звитягу, пам’ять про яку довго житиме в людських серцях.

Пан Володийовський здивовано глянув на Заглобу. Йому досі здавалося, що він один одержав цю перемогу, якою старий шляхтич, певно, хотів із ним поділитися.

Але пан Міхал тільки глянув на співрозмовника, покивав головою і сказав:

— Нехай буде й так.

Через годину обидва приятелі на чолі об’єднаних загонів вирушили на Ярмолинці.

Із Заглобиних жовнірів майже всі були цілі, позаяк, заскочені сонними, не чинили спротиву; Богун же, котрого було послано тільки по язика, велів жовнірів не вбивати, а брати живими.

огунові, хоч яким він був мужнім і обачним вождем, не поталанило в тому поході, у котрий його відправили стежити за уявною дивізією князя Ієремії. Він тільки утвердився в переконанні, що князь справді вирушив усією дивізією супроти Кривоноса — так йому казали узяті в полон жовніри пана Заглоби, що самі свято вірили, ніби Вишневецький іде за ними слідом. Тож бідолашному отаманові не лишалося нічого іншого, як вертатися чимшвидше до Кривоноса, але й це завдання не було простим. Ледве на третій день зібралася біля нього ватага із трохи більш як двохсот козаків, інші ж або полягли в бою, або залишилися, поранені, на місці сутички, або блукали ще ярами й очеретами, не знаючи, що діяти, як обернутися, куди йти. Та й ті, хто зібрався біля Богуна, мало на що були здатні: люди його після розгрому були перелякані, деморалізовані, ладні при першій же тривозі дременути. А молодців же він зібрав один в один: ліпших у всій Січі важко було б знайти. Та козаки не знали, що пан Володийовський ударив на них із такою малою силою і завдав поразки завдяки тому, що напав на сонних і не готових боронитися. Вони були переконані, що як не із самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, у кілька разів більшим загоном.