— Як це може бути? Як це може бути? — гарячково повторював Скшетуський.

— Хай мене грім поб'є, якщо я брешу! — поважно відповів Заглоба. — Адже це святе. Послухайте, що мені Богун казав, коли ще глузувати з мене хотів, аж поки я йому добре втер носа. «Ти що ж, каже, думав, для холопа її у Бар привіз? Думав, я силою хочу приневолити дівчину? Невже, каже, мене не стане на те, щоб у Києві в церкві з нею шлюб узяти, і щоб ченці, каже, мені співали, та щоб триста свічок для мене горіло — для мене, отамана і гетьмана!» — і ну ногами топтати, ножем погрожувати — налякати хотів, та я йому сказав, щоб собак лякав.

Скшетуський уже отямився, але аскетичне його обличчя проясніло, і знов на ньому з'явилися тривога, надія, радість і непевність.

— Де ж вона тоді? Де? — квапливо питав він. — Якщо ти, ваша милость, і про це довідався, тоді тебе мені небеса послали.

— Цього він мені не сказав, але розумний і з півслова зрозуміє. Завважте, ваші милості, що він увесь час із мене глузував, аж поки я його відбрив, та якось у нього вихопилося: «Спершу, каже, я до Кривоноса тебе відведу, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, тож це іще не скоро буде» Ви помітили, ваші милості: ще не скоро! — отже, ми маємо час! І друге зауважте: спершу до Кривоноса, а потім на весілля — виходить, у Кривоноса князівни напевно немає, десь далі отаман її сховав, куди ще війна не дістала.

— Золотий ти чоловік, ваша милость! — вигукнув Володийовський.

— Я спочатку подумав, — вів далі втішений Заглоба, — може, він її у Київ одіслав, але ні, бо навіщо тоді було казати, що він до Києва шлюб брати поїде, а раз поїде, то в Києві князівни нема. Та й не дурний він туди її везти, бо якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовські війська легко можуть захопити Київ.

— Правда! Правда! — вигукнув пан Лонгінус. — Богом присягаюсь, не одному варто було б із вашою милостю розумом помінятися.

— Тільки я не з кожним мінятися стану, бо страшно замість розуму мішок ботвини взяти, особливо з литвином.

— Знову своєї починає, — образився пан Лонгінус.

— Дозволь же мені, ваша милость, докінчити. Як ні у Кривоноса, ні в Києві її немає, то де вона?

— У тому й заковика.

— Якщо ти, ваша милость, здогадуєшся, кажи мерщій, бо я сиджу, як на вогні! — скрикнув Скшетуський.

— За Ямполем вона! — мовив Заглоба і тріумфально обвів усіх своїм здоровим оком.

— Звідкіля ти, ваша милость, знаєш? — спитав Володийовський.

— Звідкіля знаю? А от звідкіля: сиджу я у хліву — туди мене розбійник той, щоб його свині за це з’їли, звелів замкнути! — а навколо козаки поміж собою розмовляють.

Притуляю вухо до стіни і що я чую?.. Один каже: «Тепер, мабуть, отаман за Ямпіль поїде», а другий на це: «Мовчи, якщо тобі молоде життя миле…» Голову на відруб даю, що вона десь за Ямполем.

— О, це вже як Бог свят! — вигукнув Володийовський.

— У Дике ж поле він її не повіз, отже, як на мене, сховав десь між Ягорликом і Ямполем. Був я теж раз у тих краях, коли королівські й ханські судді туди заїжджалися, бо в Ягорлику, як вам, ваші милості, відомо, розглядаються прикордонні справи про забрані стада. А справ цих ніколи не бракує. Отож у тих краях над Дністром сила-силенна ярів, очеретів і неприступних місць, у яких по хуторах живуть люди, що нікому не підвладні, бо навкруги пустеля, вони й одне одного не бачать. У таких диких пустельників він її, напевно, й сховав, адже там найбезпечніше.

— Чи ба! Але як туди тепер дістатися, коли Кривоніс дорогу загородив! — спитав пан Лонгінус. — І Ямпіль теж, як я чув, розбійницьке гніздо.

На це Скшетуський:

— Хоч і десять разів доведеться голову покласти, я все одно її рятуватиму. Перевдягнуся і піду шукати — Бог мені допоможе, знайду.

— І я з тобою, Яне! — озвався пан Володийовський.

— І я кобзарем переберуся. Повірте мені, ваші милості, що серед вас я маю найбільше досвіду; щоправда, торбан мені добряче остогид, тож я візьму волинку.

— То, може, і я на щось знадоблюся, братики? — спитав пан Лонгінус.

— Авжеж, — відповів пан Заглоба. — Як треба буде переправитися через Дністер, ти нас і перенесеш, як святий Христофор.

— Дякую від душі вашим милостям, — мовив Скшетуський, — і готовність вашу приймаю зі щирим серцем. Не май сто кіп, як сто друзів, а мені, бачу, провидіння таких вірних друзів подарувало. Дай же мені, великий Боже, щоб і я віддячив вашим милостям здоров'ям і багатством.

— Всі ми як один чоловік! — вигукнув Заглоба. — Бог злагоду хвалить, і побачите, невдовзі й ми втішатимемося плодами своєї праці.

— Бачу, мені вже нічого іншого не лишається, — сказав по хвилі мовчання Скшетуський, — як відвести хоругву до князя і відразу ж вирушити укупі з вами. Підемо понад Дністром через Ямпіль аж ген до Ягорлика і всюди шукатимемо. А позаяк, сподіваюся, Хмельницького вже розбито або, поки ми дійдемо до князя, буде розбито, то й служба спільній справі не стане нам на заваді. Певно, хоругви вирушать в Україну, щоб остаточно придушити бунт, але там уже й без нас обійдуться.

— Постривайте лишень, ваші милості, — втрутився Володийовський, — либонь, після Хмельницького настане черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом на Ямпіль підемо.