— Ні, нам туди треба встигнути раніше, — відповів Заглоба. — Але спершу нам слід відвести хоругву, щоб розв’язати собі руки. Сподіваюся, князь також буде нами contentus [15] .

— Особливо тобою, ваша милость.

— Чом би й ні, адже я йому найкращі вісті везу. І повір мені, ваша милость, князь нагороди не пошкодує.

— Отже, тоді в дорогу?

— До ранку треба було б спочити, — зауважив Володийовський. — Зрештою, нехай наказує Скшетуський — він тут старший. Але я попереджаю, що коли виступимо сьогодні, у мене всі коні попадають.

— Знаю, що це неможливо, — сказав Скшетуський, — але, гадаю, якщо їх добре нагодувати, завтра можна вирушати.

Назавтра й вирушили. За князівським наказом вони мали повернутися до Збаража й там чекати подальших розпоряджень. Тому вони пішли на Кузьмин, щоб, залишивши збоку Фельштин, звернути на Волочиськ, звідкіля через Хлебанівку вів старий битий шлях до Збаража. Іти було важко, бо не вщухали дощі, але спокійно, і тільки пан Лонгінус, котрий рухався на сто коней попереду, розгромив кілька зграй, що сваволили у тилу рейментарських військ. На нічліг зупинилися аж у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою усі поснули солодким сном, їх розбудила тривога — дозорні сповістили, що наближається невідомий кінний загін. Однак невдовзі з’ясувалося, що то Вершулова татарська хоругва, тобто свої. Заглоба, пан Лонгінус і малий Володийовський негайно зібралися у квартирі Скшегуського, а слідом за ними туди ж, як вихор, улетів офіцер легкої кавалерії — засапаний, із ніг до голови забризканий грязюкою. Глянувши на нього, Скшетуський вигукнув:

— Вершул?

— Так… Я! — відповів прибулий, ледве переводячи подих.

— Від князя?

— Авжеж… Ох, дух забило!..

— Які новини? З Хмельницьким уже все?

— Уже… все… з Річчю Посполитою!..

— Боже праведний! Що ти, добродію, говориш? Поразка?

— Поразка, ганьба, сором!.. Без бою… Паніка!.. О матінко!

— Вухам не хочеться вірити. Кажи ж, кажи Христа ради!… А що рейментарі?..

— Утекли.

— А де наш князь?

— Відступає… без війська… Я до вас від князя… з наказом… негайно до Львова… Вони йдуть за нами!..

— Хто? Вершуле, Вершуле! Отямся, брате! Хто йде?

— Хмельницький, татари.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! — закричав Заглоба. — Земля розступається.

Але Скшетуський зрозумів уже, в чім річ.

— Запитання потім, — мовив він, — а зараз на коней!

— На коней, на коней!

Коні Вершулових татар уже кресали копитами під вікнами. Жителі, розбуджені вторгненням війська, виходили з будинків із ліхтарями й смолоскипами в руках. Звістка блискавкою облетіла все місто. Дзвони ураз забили на сполох. Тихе хвилину тому містечко наповнилося гамором, тупотом коней, окриками команд і жидівським вереском. Жителі зібралися йти разом із військом; батьки родин запрягали вози, садили на них дітей, дружин, складали перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і супроводжувати жителів хоч до Тарнополя, але пан Скшетуський, маючи чіткий наказ негайно вирушати на Львів, і слухати його не хотів.

Виступили відразу ж, і аж дорогою Вершул, трохи оговтавшись, розповів, що і як сталося.

— Відколи стоїть Річ Посполита, — говорив він, — такої поразки вона ще не мала. Що там Цецора, Жовті Води, Корсунь!

А Скшетуський, Володийовський, пан Лонгінус Підбип’ята то до шиї коням припадали, то за голови хапалися, то руки до неба простягали.

— Ні, цього розумом не збагнути! — журилися вони. — А де ж був князь?

— Князь був усіма покинутий і від справ зумисне усунений, він навіть дивізією своєю не розпоряджався.

— А хто ж командував?

Ніхто і всі. Я служу давно, на війні зуби проїв, але таких військ і таких полководців іще не бачив.

Заглоба, котрий був не дуже прихильний до Вершула і мало його знав, почав хитати головою і губами прицмокувати, нарешті сказав:

— Мій милостивий пане! А чи не потемніло у твоєї милості в очах чи, може, тобі часткова поразка здалася загальним розгромом, бо те, що ти кажеш, просто перевершує уяву.

— Що перевершує, згоден, скажу навіть більше вашій милості: я б із радістю дав відрубати голову, коли б якимось чудом виявилося, що помиляюся.

— А як же ти, добродію, першим після поразки у Волочиську опинився? Я не хочу припускати, що ти перший дременув… Де ж тоді війська? Куди тікають? Що з ними далі сталося? Чому, тікаючи, твою милость не випередили? На всі ці запитання я намагаюся знайти відповідь, але марно!

У будь-який інший час Вершул нікому не спустив би образи, але тої миті він ні про що більше, окрім поразки, не міг думати, тому відповів тільки:

— Я першим опинився у Волочиську, бо інші відступають на Ожигівці, а мене князь зумисне спрямував туди, де, як він сподівався, ви мали бути, аби вас не змело ураганом цим, якщо ви запізно дізнаєтеся про те, що сталося; а ще тому, що ваші п’ятсот вершників тепер для князя неабияка втіха, бо дивізія його розпорошена, переважна частина жовнірів загинула.