— Про які ти перемови, ваша милость, кажеш? — відповів Скшетуський. — Вони вважають, що ми в них у руках і найпізніше завтра усім нам гаплик!

— А ти гадаєш, що ні? — спитав Заглоба.

— На все Божа воля. Принаймні якщо тут князь, легко їм це не дасться.

— От утішив ти мене, добродію! Річ не в тім, що легко не дасться, а в тім, щоб узагалі не далося.

— А для воїна велике задоволення задорого життя віддати.

— Авжеж, авжеж… Дідько б вас узяв разом із вашим задоволенням!

Цієї миті до них підійшли Підбип’ята і Володийовський.

— Кажуть, ординців і козаків із півмільйона буде, — мовив литвин.

— Щоб у тебе, ваша милость, язик відсох! — скипів Заглоба. — Добра новина!

— Під час штурму можна більше голів зітнути, ніж на бойовищі, — мрійливо відповів пан Лонгінус.

— Якщо вже князь наш із Хмельницьким нарешті спіткався, — озвався пан Міхал, — ні про які перемови й гадки не може бути. Або пан, або пропав! Завтра судний день настане! — додав він, потираючи руки.

Малий рицар мав слушність. У цій війні, такій тривалій, два найстрашніших леви ще ні разу не зійшлися віч-на-віч.

Один громив гетьманів і рейментарів, другий — грізних козацьких отаманів, один і другий святкували перемоги, один і другий наганяли на ворогів жах, і ось тепер безпосередня зустріч мала показати, хто візьме гору. Вишневецький дивився з валу на незліченні полчища татар і козаків, марно намагаючись охопити їх зором. Хмельницький же поглядав із поля на замок і табір, думаючи в душі: «Там мій найстрашніший ворог; якщо я його здолаю, хто мені зможе протистояти?»

Неважко було здогадатися, що боротьба між цими двома полководцями буде тривала і запекла, але результат її не лишав сумнівів. Князь Лубен і Вишневця мав під своєю командою п'ятнадцять тисяч війська разом із обозною челяддю, тим часом як за селянським вождем ішов люд, що населяв землі від Азовського моря і Дону аж до гирла Дунаю. А ще йшов із ним хан на чолі кримської, білгородської, ногайської і добруджської орд; ішов люд, що населяв басейни Дністра і Дніпра; йшли низові козаки і чернь без ліку — зі степів, ярів, борів, міст, містечок, сіл та хуторів і ті, що колись служили у придворних або коронних хоругвах; ішли черкеси, волоські каралаші, силістрійські й румелійські турки; йшли навіть вільні ватаги сербів і болгар. Могло здатися, що це нове переселення народів, котрі покинули похмурі степові садиби й потяглися на захід захопити нові землі, утворити нову державу.

Таке було співвідношення ворогуючих сил… Жменька супроти безлічі, острів посеред моря! Тому й не дивно, що не одне серце завмирало від тривоги, що не лише в місті, не лише у цьому куточку країни, а з усіх усюд Речі Посполитої дивилися на цю самотню твердиню, оточену полчищами диких воїнів, як на усипальницю великих рицарів і їхнього великого вождя.

Так самісінько, напевно, дивився і Хмельницький, бо ледве встигли у його стані добре розгорітися багаття, як козак, посланець гетьмана, почав розмахувати перед окопами білим стягом, сурмити і кричати, щоб не стріляли.

Караульні вийшли і негайно його схопили.

— Від гетьмана до князя Яреми, — сказав він їм.

Князь іще не зліз із коня й стояв на валу. Обличчя його було погідне, як небо. Заграви пожеж відбивалися у нього в очах, освітлювали рожевим блиском його ніжне біле обличчя. Козак, побачивши князя, втратив дар мови, жижки у нього затремтіли, мурашки побігли по шкірі, хоч це був старий степовий вовк і прийшов як посол.

— Хто ти? — спитав князь-воєвода, дивлячись на нього своїм спокійним поглядом.

— Я сотник Сокіл… Від гетьмані.

— Аз чим прийшов?

Сотник заходився бити чолом аж під князівські стремена.

— Даруй, владико! Що мені наказано, те й скажу, я не винен.

— Кажи сміло.

— Гетьман звелів мені переказати, що в гості прибув у Збараж і завтра у замку вашу ясновельможність відвідає.

— Скажи йому, що не завтра я даю бенкет у замку, а сьогодні! — відповів князь.

І справді, через годину дали салют мортири, пролунали радісні окрики, і всі вікна замку яскраво засвітилися від тисяч свічок.

Хан, почувши салютні постріли, голоси сурм і литавр, вийшов власною персоною із шатра у супроводі брата Нурадина, султана Калгі, Тугай-бея і багатьох мурз, а потім послав по Хмельницького.

Гетьман, хоч і був трохи напідпитку, з’явився негайно і, шапкуючи та прикладаючи пальці до чола, підборіддя й грудей, чекав на запитання.

Хан довгенько дивився на замок, що сяяв удалині як величезний ліхтар, і злегка кивав головою; нарешті, пригладивши свою рідку бороду, що двома довгими пасмами спадала на ласячу шубу, спитав, показуючи пальцем на яскраво освітлені вікна: