— А може, Жендзян іще поверне до Збаража? — міркував Заглоба.

— Цього він не зробить, шлях буде зайнятий. Той чамбул, який ми прогнали, невдовзі повернеться і піде слідом за нами. Та й Бурляй от-от буде і перший підступить до Збаража, ніж Жендзян туди встигне. А з другого боку, від Старокостянтинова, наближаються Хмельницький і хан.

— Боже милосердний! То вони із князівною ніби в пастці опиняться.

— Жендзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханові чамбули їх не оточили. І скажу тобі, ваша милость, я вірю, що він це зуміє зробити.

— Дай Боже, щоб так було!

— Цей пахолок хитрий, як лис. Хоч який уже ти, ваша милость, на вигадки зугарний, а він іще зугарніший. Скільки ми сушили голови, як князівну врятувати, і врешті-решт опустили руки, а з'явився він — і все одразу пішло на лад. І тепер він викручуватиметься як вуж, адже життя дорожче. Тож не втрачай надії, ваша милость. Та й Господь, може, не залишить у біді небогу нашу: скільки вже разів він посилав їй спасіння! Згадай, як ти сам мене у Збаражі підбадьорював, коли туди приїздив Захар.

Заглобу ці слова малого рицаря трохи втішили, а потім він глибоко замислився.

— Пане Міхале, — мовив він через якийся час, — а чи не цікавився ти у Кушеля, як там Скшетуський?

— Він уже в Збаражі і, хвалити Бога, здоровий. Із Зацвіліховським від князя Корецького прибув.

— А що ми йому скажемо?

— Отож-бо й є!

— Він і досі думає, що дівчину в Києві убили?

— Авжеж.

— А ти не казав Кушелю чи комусь іншому, звідки ми їдемо?

— Не казав, бо думав, що спершу треба з тобою порадитися.

— Як на мене, ліпше поки що про все мовчати, — мовив Заглоба. — Боронь Боже, якщо дівчина знову попаде у руки козакам чи татарам — для Скшетуського буде новий удар. Це все одно що ятрити загоєні рани.

— Головою ручаюся, що Жендзян її виведе!

— І я залюбки свою віддав би, але біда зараз по світу як чума лютує. Тож мовчімо і покладімося цілком на волю Божу.

— Хай буде й так. А пан Підбип’ята Скшетуському таємниці не викаже?

— Ти що, його не знаєш? Він слово честі дав, а це для нашої литовської стеблини свята річ.

Тут до рицарів приєднався Кушель, і далі вони їхали вкупі, гріючись під першими променями ранкового сонця й розмовляючи про справи публічні, про прибуття рейментарів до Збаража за наполяганням князя Ієремії, про скорий приїзд самого князя і про неминучу вже й страшну війну з усією раттю Хмельницького.

Збаражі пан Володийовський і пан Заглоба застали усі йоронні війська, що зібралися, чекаючи супротивника. Був там і коронний підчаший, котрий прибув із-під Старокостянтинова, і Ланцкоронський, каштелян кам’янецький, що недавно громив ворога під Баром, і третій рейментар, пан Фірлей із Домбровиці, каштелян бельський, і пан Анджей Сераковський, коронний писар, і пан Конецпольський, хорунжий, і пан Пшиємський, генерал від артилерії, мастак особливо здобувати міста і споруджувати оборонні укріплення. І з ними десять тисяч кварцяного війська, не рахуючи кількох хоругов князя Ієремії, які ще до цього у Збаражі стояли.

Пан Пшиємський із півдня від міста і замку, за річкою Гнезною і двома ставками, розташував величезний табір, який укріпив за всіма правилами іноземного фортифікаційного мистецтва і який можна було штурмувати тільки спереду, бо з тилів його захищали ставки, замок і річка. Саме в цьому таборі рейментарі мали намір дати відсіч Хмельницькому і затримати навалу доти, аж доки король із рештою військ і народним ополченням підтягне всю шляхту. Але чи можна було здійснити такий задум при такій могутності Хмельницького? Багато хто у цьому сумнівався, виставляючи на підтримку своїх сумнівів слушні докази і серед них той, що в самому таборі кепські справи.

Передусім між воєначальниками назрівала таємна ворожнеча, адже рейментарі прийшли у Збараж не з доброї волі, а за наполяганням князя Ієремії. Спочатку вони збирались оборонятися під Старокостянтиновом, та коли розійшлася чутка, що Ярема обіцяє приєднатися до них тільки тоді, як місцем оборони буде обрано Збараж, воїнство негайно оголосило королівським воєначальникам, що хоче іти у Збараж і деінде битися не стане. Не допомагали ніякі переконування ані авторитет булави, і невдовзі рейментарі зрозуміли, що як вони й далі чинитимуть спротив, війська, починаючи від важкої гусарської кавалерії й кінчаючи останнім чужоземним жовніром, покинуть їх і збіжаться під стяги Вишневецького. Це був один із сумних, досить частих на той час прикладів військової безкарності, породжуваної бездарністю полководців, їхніми взаємними чварами, панічним страхом перед могутністю Хмельницького і нечуваними досі поразками, особливо пилявецькою.

Отож рейментарям довелося вирушити під Збараж, де, хоч вони й були призначені самим королем, влада силою обставин мала перейти до рук Вишневецького, бо тільки йому одному погоджувалося підкорятись військо, тільки з ним ладне було іти на бій і загинути. Але поки цього справжнього вождя не було у Збаражі, тривога у війську наростала, дисципліна розхиталася до решти і в серця закрадався страх. Уже було відомо, що Хмельницький, а з ним хан ідуть із такою силою, якої людські очі не бачили від часів Тамерлана. Нові й нові вісті, наче зловісні птахи, зліталися до табору, нові й нові чутки, одна страшніша за одну, і підточували жовнірський дух. Були побоювання, щоб паніка, як це було під Пилявцями, не спалахнула зненацька і не розпорошила тієї жменьки війська, яка ще загороджувала Хмельницькому шлях до серця Речі Посполитої. Полководці самі втрачали голову. Їхні суперечливі накази або зовсім не виконувалися, або їх виконували з неохотою. Тож справді один тільки Ієремія міг відвернути біду, що нависла над табором, військом і всією країною.