Пан Заглоба і пан Володийовський, прибувши до міста з Кушелевими хоругвами, відразу опинилися у вирі військового життя: ледве вони з’явилися на майдані, як їх оточили товариші з різних частин, навперебій розпитуючи про новини. Побачивши татарських полонених, допитливі піднеслися духом: «Пощипали татарву! Бранців привезли! Дав Бог звитягу!» — повторювали одні. «Татари підходять — і Бурляй із ними!» — кричали другі. «До зброї, милостиві панове! На вали!» — кликали треті. І полетіла табором звістка, а водночас виростала у розмірах одержана Кушелем перемога. Дедалі більше людей збиралося довкола бранців. «Зітнути їм голови! — лунали крики. — Що тут іще з ними робити!» Запитання посипалися, як снігова заметіль, але Кушель відповідати не хотів і пішов із реляцією на квартиру до каштеляна бельського. Володийовського ж і Заглобу вітали тим часом знайомі з «руських» хоругов, а вони, як могли, викручувалися, бо їм нетерпеливилося чимшвидше побачитися зі Скшетуським.

Знайшли вони його у замку разом із старим Зацвіліховським, двома тутешніми ксьондзами-бернардинцями і паном Лонгіном Підбип’ятою. Скшетуський, побачивши їх, трохи зблід і примружив очі — надто багато болючих спогадів ворухнулося в ньому при їхній появі. Але привітався він із ними спокійно і навіть радісно, спитав, де були, і задовольнився першою-ліпшою відповіддю, оскільки, вважаючи князівну померлою, уже нічого не прагнув, нічого не сподівався і ні найменша підозра, що довга їхня відсутність може бути пов’язана з князівною, не закралася йому в душу. Вони теж навіть не заїкнулися про мету своєї подорожі, хоч пан Лонгінус зиркав запитливим поглядом то на одного з них, то на другого, крутився на місці, намагаючись прочитати у них на обличчях бодай тінь надії. Але обидва були заклопотані тільки Скшетуським, котрого пан Міхал час від часу обіймав, — серце малого рицаря розтануло, щойно він побачив вірного і давнього приятеля, який стільки натерпівся, стільки пережив і втратив, що й жити, здавалося б, не було для чого.

— От ми й знову зібралися докупи, давні друзі, — казав він Скшетуському, — і добре тобі буде з нами! І війна от— от почнеться, та ще й така, якої, здається мені, ще не бувало, як тут не розкошувати жовнірській душі! Дав би тобі тільки Бог здоров’я — ще не раз поведеш гусарів у бій!

— Здоров’я Бог мені повернув, — відповів Скшетуський, — і сам я собі нічого більше не хочу, як тільки служити вітчизні, поки я потрібен.

Скшетуський і справді вже зовсім одужав — молодість і могутній організм подолали хворобу. Страждання змучили його душу, але не здолали тіла. Він тільки страшенно схуд і зжовк так, що, здавалося, чоло, щоки й ніс були виліплені із костьольного воску. Колишня кам’яна суворість на обличчі збереглася, на ньому був такий застиглий спокій, який можна побачити на лицях небіжчиків. Побільшало срібних ниток і в його чорній бороді, а так він, зрештою, нічим не відрізнявся од інших, хіба що, всупереч вояцькому звичаю, уникав збіговиськ, натовпів, пиятик, залюбки спілкуючись із ченцями, жадібно слухаючи їхні розповіді про монастирське буття і потойбічне життя. Проте службу виконував справно і до війни й сподіваної облоги готувався, як і всі.

І зараз розмова знову зайшла про це, бо ніхто ні про що інше в усьому таборі, у замку і в місті не думав. Старий Зацвіліховський розпитував про татар і про Бурляя, з котрим давно був знайомий.

— Славний вояк, — казав він, — і аж жаль, що супроти вітчизни пішов разом з іншими. Ми з ним разом під Хотином служили, юнаком він тоді ще був, але обіцяв, що виросте у достойного мужа.

— Він же сам із Задніпров’я і задніпрянцями командує, — мовив Скшетуський. — Як же так сталося, батьку, що він зараз із півдня, від Кам’янця підходить?

— Певно, Хмельницький зумисне там його зимувати лишив, — відповів Зацвіліховський, бо Тугай-бей на Дніпрі зоставався, а цей великий мурза здавна на Бурляя важким духом дихає. Ніхто татарам стільки сала за шкуру не залив, як Бурляй.

— А тепер він їхнім соратником буде!

— Отож-бо! — сказав Зацвіліховський, — такі часи! Але тут уже Хмельницький за ними простежить, щоб не перегризлися.

— А коли на Хмельницького, батьку, тут чекають? — спитав Володийовський.

— Із дня на день, а втім… хто може знати? Рейментарі мали б зараз роз’їзд за роз’їздом висилати, а їм і за вухом не свербить. Ледве упрохав, щоб Кушеля відправили на південь, а панів Пільговських до Чолганського Каменя. Хотів і сам піти, але тут увесь час раду скликають… Мають іще послати й пана коронного писаря з кільканадцятьма хоругвами. Квапитися треба, бо коли б не було пізно. Пришли нам, Боже, якнайшвидше князя нашого, інакше нас спіткає така самісінька ганьба, як під Пилявцями.

— Бачив я щойно, як повз майдан проїздили, жовнірів цих, — докинув Заглоба. — Серед них більше бовдурів, аніж бравих хлопців. Їм на базарі торгувати, а не з нами, котрі більше за життя люблять воєнне ремесло, поруч битися!

— Казна-що говориш, ваша милость! — сердито пробурчав старий. — Я твоєї відваги не применшую, хоч колись іншої був думки, але всі ті рицарі, що тут зібралися, — найліпші воїни, яких будь-коли мала Річ Посполита. Їх тільки очолити треба! Вождь потрібен! Воєвода кам’янецький — добрий рубака, але вождь із нього ніякий, пан Фірлей старий, а щодо підчашого — той, як і князь Домінік, під Пилявцями здобув собі репутацію. Нічого дивного, що їх і слухати не хочуть. Вояк залюбки проллє кров, коли буде впевнений, що його без потреби не занапастять. От і зараз замість того, аби думати про облогу, полководці сперечаються, хто де стоятиме!

— А провізії достатньо? — занепокоєно спитав Заглоба.

— І цього не стільки, скільки треба, а з фуражем іще гірше. Якщо облога протягнеться з місяць, доведеться, мабуть, коням давати стружки й каміння.

— Ще ж не пізно про це подумати, — мовив Володийовський.

— ГІіди, ваша милость, і скажи це їм. Дай Боже, щоб князь хутчіш прибув, repeto! [66]

— Не один ти, ваша милость, за ним зітхаєш, — перебив пан Лонгінус.

— Знаю про це, — відповів старий. — Погляньте, ваші милості, на майдан. Усі біля валів сидять і з сумом дивляться на Старий Збараж, дехто аж на дзвіницю вилазить. А крикне хто-небудь із висоти: «Йде!» — від радощів шаленіють. Спраглий олень не так desiderat aquas [67] , як ми прибуття князя. Тільки б він раніше за Хмельницького встиг, бо я вже гадаю, що його затримують там якісь impedimenta [68] .

— Ми теж цілими днями молимося за його якнайшвидший приїзд, — озвався один із бернардинців.

Невдовзі молитвам і благанням усього рицарства усе-таки судилося бути почутими, хоч наступний день приніс іще більші побоювання і чимало зловісних передбачень. Дня восьмого липня, у четвер, страшна гроза вдарила над містом і свіжонасипаними табірними валами. Дощ лив як із відра. Частину земляних укріплень змило. У Гнезні й обох ставках піднялася вода. Увечері блискавка вдарила у стяг піхотного полку бельського каштеляна Фірлея; кілька осіб було вбито, а ратище розкололося на друзки. Вважали, що це недобрий omen [69] , очевидний вияв гніву Божого, тим паче що пан Фірлей був кальвіністом. Заглоба пропонував послати до нього депутацію з проханням і навіть вимогою навернутися у справжню віру, «бо не може бути Божого благословення війську, вождь якого живе у сороміцьких богопротивних гріхах» Багато хто поділяв цю думку, і тільки повага до особи каштеляна і його булави завадила послати депутацію. Але це ще прикріше вразило їхні серця. І гроза не вщухала. Вали, хоч вони й були укріплені камінням, лозою і частоколом, розмило так, що гармати почали грузнути. Довелося підкладати дошки під гаубиці, мортири і навіть восьмиствольні гармати. У глибоких ровах шуміла вода, піднявшись у людський зріст. Ніч не принесла спокою. Вітер до світанку гнав нові й нові велетенські скопища хмар, які, клубочучись і страшенно гуркочучи, викидали на Збараж увесь свій запас дощу, громів, блискавок… Тільки челядь залишилася у таборі в наметах, товариство ж, старшина, навіть рейментарі, окрім кам'янецького каштеляна, сховалися у місті. Якби Хмельницький прийшов під цю бурю, він узяв би табір без опору.