— Невже?! Яке диво! Ти записуєш усі ці історії, Федоре?

— Збираюся зробити книжку.

— Не можна зволікати, під богом ходимо.

— Так. Головне, є про що писати. Пригадую, як директор театру Теляковський дозволив батькові поставити «Дон Карлоса». Такого ще не було, щоб співак став постановником… Але Теляковський дозволяв батькові в опері все, як Петіпа — в балеті! І, знаєш, батько так працював зі співаками, що вони піднялися до рівня справжніх драматичних акторів. А це майже неможливо. Тенор Лабінський, який до того й ходити як слід не міг на сцені, так заграв, що люди плакали в залі… Еге ж… А після прем’єри батько запросив усіх на Новинський, мама накрила три великі столи, народу набилося — тьма-тьмуща. Батько, пригадую, підняв перший келих і, глянувши на всіх, суворо сказав: «Ви ж усе можете! Абсолютно все! Але ви — ледарі!»

Ростопчин зітхнув:

— Обломов у Цюріху помер би зразу.

Шаляпін кивнув:

— А як батько режисерував у паризькій опері! Приведе з собою Коровіна й Білібіна, лається так, що люстри двигтять: «вікно намалював — не там! Ці двері будуть незручні для співака! Як у цій мізансцені зі світлом працювати?!» Він був надзвичайно вимогливий до всіх, Женю, але насамперед — вимогливий до себе. Я тоді жив у нього в Парижі, він на моїх очах ліпив образ Кончака, боже, це було просто диво! Він у всьому метод Станіславського наслідував, боготворив його, а той учив: «коли не знаєш, як грати роль, піди до товариша й поскаржся… Почнеться розмова, потім неодмінно виникне суперечка, а в суперечці й народиться істина». От батько й вибрав мене як «товариша-сперечальника». Почали ми нашу звичну прогулянку від Трокадеро, там поблизу була його квартира, спускалися вниз, і як же він говорив, Женю, як прекрасно малював словом! Він чудово розчленяв образ на три складові: який Кончак був насправді, яким його уявляють глядачі і яким його треба зробити йому, Шаляпіну. Знаєш, він грим Кончака поклав у день вистави, без репетиції! Це ж такий риск! Чому? А тому, що вірив у свого героя, бачив його наяву… Сам собі брови підбрив, сам підібрав вузенькі татарські штанці й довгу сіру сорочку, нічого показного, все зсередини. Він і на сцені з’явився несподівано, наче щойно зіскочив з сідла, кинув повіддя слугам, стомившись після полювання… Пройшов через усю сцену мовчки, а потім почав умиватись, і робив це з такою насолодою, фиркав, обливаючи себе водою, що всі в залі відчували сині, в спалахах сонця, студені бризки… І звернувся він до Ігоря не по-оперному, врочисто, а як драматичний актор, все ще вмиваючись: «чого ти, князю, задумався?» Ой, який же тоді був успіх, Женю, який успіх… А я все-таки зважився сказати йому після прем’єри: «З театральної точки зору, ти бідно вдягнений». Батько не розсердився, промовчав, а згодом купив на Всесвітній виставці, в Радянському павільйоні, красивий бухарський халат. Його він і надівав після вмивання… Театр — це чудо, Женю… Треба, щоб люди на власні очі бачили, як Кончак з мисливця перетворюється на вождя племені, могутнього хана… Він ні в бібліотеках не сидів, ні до учених на консультації не ходив, він мені тоді лишив заповіт на все життя: «Мистецтво — це уява».

— Він тебе у співрозмовники взяв тому, що ти був молодим голлівудським актором?

— Ні! Я був підставною особою, таким собі Гораціо! Просто росіянин, та й цікавиться історією, зі мною можна було розмовляти, як з самим собою… Та й смаки однакові… Лише одного разу я відчув певний дискомфорт, коли сказав батькові, що цирк — розвага, він мені не до смаку. Батько навіть зупинився від подиву… Довго мовчав, а тоді, сумно зітхнувши, мовив: «У твоєму віці я був у захваті від цирку… Ось що значить виховання». Батько ріс серед покидьків суспільства, а я — завдяки його талантові — в квітнику… А втім, Дягілєв якось мене поправив: «Не в квітнику, а в напрочуд витонченому розарії». Др речі, ти ж знаєш, що Серж Ліфар хоче пустити в продаж пушкінські листи з дягілєвської колекції?

— Та невже?!

— Про це говорять у Римі. Я не думаю, що він може піти на це, але ти все-таки перевірив би.

У двері стиха постукали; Ростопчин глянув на годинник — північ; дивно, подумав він, що могло статися?

— Увійдіть, — сказав він і повторив голосніше (камін був величезний; поліна, охоплені полум’ям, сухо тріщали, могли не почути), — будь ласка!

Увійшов дворецький, безшумно наблизився до столу, схилився, наче зламавшись, і прошепотів:

— Уже вдесяте телефонує пан Золле з Бремена. Благає з’єднати з вами. «Чому князь ховається від мене, невже я чимось завинив перед ним?!» Я вирішив доповісти вам про це.

Ростопчин вибачився перед Федором Федоровичем, вийшов до кабінету; телефону Золле не пригадував, бачилися лише двічі, познайомив їх Степанов, розмови були чисто світські; довго шукав його візитну картку, на щастя, знайшов; набрав номер, почув густий, приємний голос історика; назвав себе; спочатку на другому кінці проводу, десь на березі Північного моря, за тисячу з гаком кілометрів звідси, мовчали, а потім Ростопчин почув важке, хворобливе дихання.

— Що з вами, пане Золле? Це ви?!

— Так. Я… Пробачте… Ви не могли б прилетіти до мене?

— Це неможливо, пане Золле. В мене розписано наперед весь цей тиждень… Приїжджайте до мене, прошу вас…

Золле довго мовчав, потім відповів ледве чутно:

— Мені нема за що…

— Я заплачу за ваш квиток. А що сталося, поясніть до ладу…

Золле говорити не міг; плакав; хрипко вибачився і поклав трубку.

Степанова розбудив Михайло, якого друзі називали Пі Ар Ю Сі, за англійською вимовою перших літер його прізвища, тобто Прюс. Один з найцікавіших перекладачів, журналіст і медик, він, як завжди, був переповнений інформацією (якщо говорити про основну професію Михайла, то вона дуже рідкісна, і визначати її треба коротко: «друг»).

— Ти спиш? — вимогливо спитав Михайло (він завжди ставив запитання, як заповзятливий слідчий прокуратури; голос металевий, а сміється сумно). — Дарма! Вчора я брав інтерв’ю в одного американця, він торговець, взагалі, дрібнота, тягне мільйонів на двадцять, більшого не вартий, так от, він знає твою книжку про нацистів, які пограбували музеї Європи…

— Бреше, — відповів Степанов, позіхаючи.

— Спочатку вибачся, а тоді я продовжуватиму…

— Бреше, — повторив Степанов. — Цю книжку англійською не перекладено.

— Я прошу тебе вибачитися за позіхання в розмові зі мною.

— Господи, Пі Ар Ю Сі, ти що?!

— Ну, гаразд, ти ж знаєш, я тобі завжди все прощаю!

Так от, американця звуть Йосиф Львович, він розмовляє по-російськи, як ми з тобою, дуже хоче побачитись.

— А на якого біса він мені потрібен?

— Потрібен. Але це не телефонна розмова.

— Збираєшся висадити в повітря міст? Отруїти водопровід?

— Що?!

— Коли це не так, то кажи все, що хочеш. Згідно з Конституцією, ми караємо тільки тероризм, расизм і заклики до війни, все інше цілком законне, тобто підлягає обговоренню по телефону.