— Дивлячись хто його консультує. Коли Кеббота переконають, що це серйозний вклад капіталу, що, купивши тепер за двадцять тисяч, через три роки він одержить за цю ж картину сорок, — тоді битиметься.

— Це надзвичайно цікаво, дякую. А ще ми чекаємо містера Софокулоса. Він працює на емірів, там, на Сході, осідають найцікавіші роботи, новий Лувр.

— Скажіть, а чим може скінчитися, коли з’ясується, що на аукціоні на продаж виставлено крадену картину?

— Цього не буває в «Сотбі». Я готую аукціон майже півроку саме для того, щоб таких неприємностей не сталося. Як ви розумієте, ми працюємо в тісному контакті з поліцією і страховими компаніями, ні, ні, це абсолютно виключено.

— Останнє запитання, містер Джавіс. Чому фотоальбоми балетів Дягілєва і Ліфаря неймовірно дорогі, ціна вища, ніж на малюнки Пікассо і Далі?

— Цілком зрозуміло! За ці альбоми заплатять не менше ста п’ятдесяти тисяч фунтів, хоч початкову ціну для торгів ми визначали всього лише тридцять тисяч. Річ у тім, що на фотографіях костюми й декорації кращих балетних постановок Дягілєва. Не менше двадцяти одиниць. Якщо балети вирішили б відновити, довелося б замовляти нові декорації і костюми видатним художникам. Це коштуватиме, принаймні, п’ятсот тисяч, а то й більше, хоч тепер у театральному живопису немає особливо великих імен. Після Коровіна, Бенуа, Кокто, Головіна й Пікассо світ збіднів.

— До якої суми дійде торг?

— Як ви розумієте, запитання передчасне. А втім, не для публікації: гадаю, ми доведемо пристрасті залу до семисот тисяч фунтів…

Фол знову подивився на врубелівський портрет хлопчика:

— Цікаво, що з нього вийшло? Всі ми були чарівними немовлятами, втіхою для батьків, а потім…

— Як правильно ви сказали! Пробачте, я мушу йти, приїхала пані Прокоф’єва, подруга великого російського піаніста; очевидно, має намір битися за ряд його партитур. Буду вдячний, якщо надішлете мені вирізку з вашого журналу. До побачення, спасибі вам, — і Джавіс підійшов до невисокої жінки, оточеної молодими людьми, що розмовляли по-російськи; Фол відзначив, що їхня російська була чудова, не консервована, а справжня.

… Готель «Кларідж» був поряд, п’ять хвилин ходу; Фол найняв номер по сусідству з тим, який забронювали для князя Ростопчина; досить ризиковано покладатися на «братські» служби; апаратура прослухування в лондонському представництві концерну АСВ прекрасна, але розумніше користуватися своєю. План опрацьовано; Ростопчину не дадуть змоги спуститися в хол, до Степанова; його затримають у номері; подзвонить Зенон, вони знайомі з того часу, як разом боролися в макі, під Ліоном; про те, що Ростопчин приїхав у Лондон, Зенону скаже Харві, вони дружать; привід для дзвінка вмотивований — Ростопчин дуже добре знає все, що пов’язано з бізнесом текстилю в регіоні Середнього Сходу, як же не відповісти на запитання старого знайомого! Як тільки він закінчить розмовляти з Зеноном, подзвонить сам Харві й почне розповідати про колекцію російського живопису, на яку натрапив у Канаді; Ростопчин не може цим не зацікавитися; Степанов, — судячи з його психологічного портрета, — не чекатиме в холі, а підніметься у номер до друга, — що й треба! Він неодмінно підніметься в номер. Фол ретельно вивчив документи, зібрані на росіянина, накреслив штриховий характер, перевірив на ЕОМ — в основному збігалося; отже, напередодні торгів він, Фол, прослухавши розмову друзів, буде в курсі всього, що задумали приятелі, операція із Золле — наступний етап того ж вечора; розв’язка настане дев’ятого травня в «Сотбі»; молодець, Фол, усе-таки голова в тебе працює чудово.

… Полковник Брінінгз, котрий очолював секретний відділ спеціальних досліджень британської страхової корпорації «Долл», зв’язаної з американським концерном ДТ— АСВ, прийняв Фола лише на другий день після того, як той попросив про зустріч; був стриманий; дивився повз; говорив ліниво, крізь зуби:

— Мені досить важко зрозуміти ваш задум, містер Фол… У меморандумі, який надіслали ваші колеги, є певна недоговореність, це загальний абрис, нічого конкретного…

— Я готовий відповісти на ваші запитання, полковнику.

— Дякую, це дуже люб’язно. Отже, перше: як, по-вашому, містер Степанов — таємний агент свого уряду чи він просто має хворобливу схильність до колекціонування?

— Я не можу відповісти однозначно.

— Якщо людина хоче приїхати в Англію, щоб разом зі своїми друзями, — полковник подивився на папір, притиснутий яйцевидним мінералом з Парагваю, і, трохи калічачи, вимовив імена, — містером Золле і князем Ростопчиним бути присутньою на аукціоні «Сотбі», я не бачу в цьому нічого недозволеного. Кабінет її величності завжди дотримувався і дотримуватиметься духу й букви білля про права людини. Я не відокремлюю себе від кабінету її величності, містер Фол.

— Я також сповнений поваги до кабінету її величності, полковнику, але мені буває прикро, коли довірливістю і благородством джентльменів користуються негідники.

— Своєю найбільшою вадою, містер Фол, я вважаю надмірну недовірливість. Що робити, сорок три роки в секретній службі. Отже, я дозволю собі повторити запитання. Тільки вичерпна відповідь змусить мене зайняти певну позицію.

— Ви ставите мене в складне становище, полковнику. У нас немає абсолютної впевненості, що Степанов зв’язаний з площею Дзержинського, хоч я глибоко переконаний, що всі, кому Кремль дозволяє виїзд за «залізну завісу», так чи інакше відслужують своїм хазяям…

— Мені було б дуже цікаво дізнатися, як саме відслужує місіс Плісецька? Чи містер Мравінський? — полковник Брінінгз холодно всміхнувся і вперше за всю розмову подивився своїми недвижними крижаними очима в зіниці співрозмовника. — Якщо людина нашої професії відчуває в собі страх перед кожним, хто живе в іншому суспільстві, треба подавати у відставку, містер Фол. Країна свободи, обнесена колючим дротом упереджень, рано чи пізно перетвориться на концентраційний табір.

— Щиро вдячний вам за пораду з приводу відставки, полковнику. Я неодмінно обговорю це питання з президентом моєї корпорації. І все ж мені потрібна допомога, і я маю намір дістати її — в такій мірі, звісна річ, яку ви вважатимете розумною.