Містер Грібл щойно прилетів з Америки; справді, любитель російської старовини; разом з іншими колекціонерами орендував чартерний рейс; після того, як вийшов з діла з дев’ятьма мільйонами на особистому рахунку, почав збирати живопис; землі в Техасі здавав у оренду, зайва підстраховка на випадок «чорної п’ятниці», інфляції двадцять дев’ятого року; земля — є земля, найнадійніший вклад капіталу.

— Я вдячний за інформацію, містер Вакс. Гонорар, як і домовились, буде переказано вам після закінчення завтрашніх торгів, на добраніч.

Фол підвівся, закурив, заходив по номеру, чорт з ним, з цим гонораром; все, що завгодно, аби тільки розвалити трійцю, втрачений Врубель поставить хрест на альянсі Ростопчин — Степанов — Золле; навіть коли німець і пошле «експресом» свої документи про те, що Врубеля викрали, князь їх не одержить, все як слід опрацьовано; Степанов — тим паче, та й потім Золле не знає, де він зупинився; можна спускатися вниз, рейнське вино з дивною назвою «молоко коханої жінки» воістину прекрасне, чому б не почати з нього?!

Фол подзвонив у лобі, попросив до апарата містера Джільберта, сказав, щоб за німцем наглядали, але не більше; подій ні в якому разі не форсувати; якщо вирішить повіситись, не допустіть цього, він нам потрібен живий і при повній свідомості; зараз джентльмен на останньому градусі істерики, можливий зрив; я повинен знати, на якому теплоході він відпливає або ж коли вилетить до Бремена; на аеродромі його мусять зустріти наші люди; дорога заспокоює, або ж, навпаки, доводить до крайньої межі; і те і те однаково вигідне комбінації.

Подзвонив Річардсону в Гамбург, попросив запустити в діло пресу; час; місце, куди прибуде Золле, й точну дату повідомить Джільберт, увімкніть автоматичний відповідач на телефонному апараті, якщо вийдете кудись надовго.)

— Ну то й що? — спитав Степанов. — Кінець ділу?

Князь стомлено мовив:

— Їсти хочеш?

— Дуже.

— Тоді їдьмо звідси к бісовій матері.

— Їдьмо.

— До італійців чи китайців?

— Ти ж хотів до італійців… Але в них усе з борошна, не боїшся розжиріти?

— Боюся. Поїдемо до китайців. Люблю цей народ.

— Я також. Вони музикальні…

— Чому?

— Не знаю… У них дуже м’які пальці… І голоси, як дзвіночки.

Ростопчин ледь підняв руку, до нього відразу підійшов офіціант; схилившись, по-горобиному повернув голову, немов роздивлявся щось дивовижне.

— Будь ласка, підкажіть, який китайський ресторан вважається в Лондоні найкращим? — спитав князь.

— Зараз я довідаюсь, сер, — офіціант підійшов до портьє, щось сказав йому, той швидко розгорнув один з двадцяти довідників, які лежали в нього під рукою; погортав їх, як учитель історії, професіонально. Через три хвилини офіціант повернувся, приніс аркушик паперу (весь у тиснених розводах, герб «Кларіджа», шрифт золотий, немає на них, дияволів, паперового голоду) з адресами й телефонами тринадцяти ресторанів:

— Це найпрестижніші, сер. Усього в місті понад двісті китайських закладів, але ми не вважаємо за можливе рекомендувати їх вам. Якщо дозволите порадити, то я поїхав би вечеряти в «Пекінз мун», Родней роуд, шість, район Валворс, дуже гарна кухня — не Кантон, ті штукарять, — справжній Пекін…

— Спасибі, — відповів князь, підводячись. — Завтра я скажу, наскільки ваша порада була слушною.

Вони вийшли з готелю; швейцар у своєму коричневому котелку зробив рукою факірський жест, одразу підкотив старомодний чорний «остін»; Ростопчин назвав адресу; поїхали; раптом обличчя князя завмерло, ще більше змарніло.

— Мені це дуже не подобається.

— Мені також.

— Я не про те… За нами стежать, Митю.

— Навіщо? Хто?

— Не знаю… Ті двоє, що сиділи поряд за столиком у лобі, вискочили слідом і їдуть за нами… Дуже дивно…

— Що ж, для тебе авантюра, для мене сюжет…

— Офіціант сказав «Пекінз мун»… Вони чули… Дуже добре… Ти ж не воював, Митю?

— Я не воював, Женю.

— Ну от, а я воював. Точніше — боровся. Партизани не воюють, вони борються… Слухайте, — звернувся він до водія. — Я вам буду дуже вдячний, коли ви зробите так, щоб наша машина проїхала під жовте світло. За нами їде автомобіль з людьми, яких я не хочу більше бачити.

— Так, сер, — відповів водій, — але штраф досить великий.

— Не маю сумніву, — відповів князь, сказав Стеланову по-російськи, — мабуть, вони не поїдуть на жовте світло, вони ж певні, що ми відправилися у «Пекінз мун»…

Він витяг з кишені папірець, який приніс офіціант, дав шоферові іншу адресу: Холлівуд роуд, шість; ресторану не назвав; уроки макі; похитав головою:

— Знаєш, пити ми з тобою не будемо. Є що аналізувати. А це можна робити тільки на тверезу голову…

(Люди Фола, загубивши таксі з Ростопчиним і Степановим, поїхали в «Пекінз мун».)